Розділ «Тема 12. Фактории сталого розвитку продуктивних сил»

Провідні напрями та основні принципи освітнього процесу в галузі охорони навколишнього середовища передбачають, що екологічна освіта повинна: 1) бути процесом безперервним – починатись у дитинстві й тривати впродовж всього життя; 2) розглядати навколишнє середовище з позицій повноти його складових (природної, антропогенної, соціальної, культурної, тощо); 3) інтегруватись з різними науками та дисциплінами, набуваючи рис міждисшіплінарності та конструктивності; 4) досліджувати проблеми навколишнього середовища через призму територіальних аспектів, на макро-, мезо- і мікрорівнях з урахуванням регіональних, міжрегіональних, державних та міжнародних особливостей розвитку певних територій; 5) пояснювати важливість всебічного співробітництва у вирішенні проблем екологічного характеру, їх запобігання та попередження; 6) сприяти визначенню ознак, причин і наслідків виникнення проблем навколишнього середовища; 7) розвивати почуття гуманізму, екосвідомості та особистої відповідальності.

Антропогенний вплив, у даний період існування людства, став найбільш поширеним у природі, і Україна не є виключенням. Суспільство, впливаючи на навколишню середовище опосередковано і безпосередньо, допустило неконтрольованих змін у його складі, які проявляються через непомірне антропогенне навантаження та крайню межу гранично допустимої концентрації антропогенної речовини. Для національного освітнього комплексу значення екологічної складової в просвіті полягає ще й у вихованні якостей самозбереження й екологічної компетентності. Адже існує тісний зв'язок, який проявляється у тому, що змінене людиною природне (навколишнє) середовище впливає на неї саму, як "позитивно", так і "негативно", у вигляді погіршення чи покращення власного самопочуття. Стан здоров'я населення є дзеркальним відображенням проблем навколишнього середовища. Людство стоїть перед необхідністю розробки стратегії свого виживання на планеті. Вона передбачає переорієнтацію всіх сфер життя людей: соціальну, економічну, освіту, культуру, політику, міждержавні відносини на формування нової системи цінностей і моралі.

В Україні формується екологічна політика країни, яка полягає у сукупності заходів держави, спрямованих на збереження безпечного навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу забруднення, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону і раціональне використання природних ресурсів. Без сумніву, така політика використовує у своїх заходах результати, власне, екологічної освіти. Перш за все, це масштабні знання, навички, інформація з питань екології, а також потреба у компетентних, зрілих спеціалістах, обізнаних в питаннях екологічного моніторингу, екологічних нормативів і стандартів, екологічної експертизи і лімітування. При взаємодії екологічної політики та екологічної освіти стає можливим не просто проведення систематичного збору, обробки та аналізу даних про негативні впливи на довкілля, а й здійснення прогнозування та формування політики щодо захисту природного середовища.

Нажаль "екологізація" сучасної економіки та освіти в Україні ще не набула широкомасштабних рис, екологічна культура і свідомість не проникли до національної ідеї. Знання з екології, що передбачені програмами дисциплін мають фрагментарний характер.

Екологічна освіта у вищих навчальних закладах повинна базуватись на збалансованому поєднанні біологічного, технологічного і соціологічного підходів, екологічного, соціально-економічного і соціокультурного вимірів. Вона має охоплювати всі рівні професійної підготовки майбутніх фахівців (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), бути різноплановою та конструктивною, щоб забезпечувати потреби держави у висококваліфікованих кадрах, з урахуванням специфіки діяльності ВНЗ і потреб регіонів. На основі розвитку екологічного мислення, розширення екологічної свідомості, формування екологічної культури, що забезпечують виховання у студентів почуття переконаності діяти в напрямку раціонального природокористування, система формування екологічної відповідальності особистості передбачає реалізацію практичних навичок майбутнього спеціаліста з урахуванням елементів охорони довкілля, відповідно до фахового його спрямування.

Процес екологічної освіти не завершується в аудиторіях і не обмежується віком, це та освіта, яка триває за межами вузів, в повсякденному і професійному житті, виховуючи якості гуманності, духовності та екологічної культури. Положення Порядку денного на XXI століття, сприяють пізнанню оточуючої (природної) дійсності такою, яка вона є сама по собі, яким би хронічним екологічним стресам ця дійсність не підлягала. Головним результатом такого пізнання є усвідомлення і розкриття середовишеутворюючого значення природи, що не можливо без екологічної етики, розуміння поняття гармонізації взаємовідносин суспільства і природи, уявлень про гуманізацію відносин людства і зовнішнього середовища на локальному та глобальному рівнях і, навіть, уміння проводити пропагандистську, природоохоронну й роз'яснювальну роботу в реальному оточенні.

Екологічна освіта, незважаючи на її актуальність і важливість у вирішенні проблем екологічної безпеки, ще не стала пріоритетною у нашій державі. Реформування освітнього процесу в напрямку реалізації основних засад Концепції сталого розвитку і Концепції екологічної освіти відбувається дуже повільно. Випуск навчальними закладами "нових" екологічних фахівців – агроекологів, інженерів-екологів, екологів-економістів, геоекологів, екологів- техніків і багатьох інших не відповідає потребам господарства України. Важливою проблемою екологічної освіти залишається збереження висококваліфікованих кадрів і впровадження наукових екологічних розробок і досягнень у практику.

На національну екологічну освіту покладено важливе завдання, що полягає в необхідності формування у молоді відповідальності за стан довкілля, як визначальної характеристики, що поєднує у собі високу професійну діяльність з моральністю та активною природоохоронною позицією. Одним з наймогутніших важелів виходу з кризи, яка склалася у відносинах людини з природою є саме екологічна освіта і виховання, як процес безперервний, багатої ранний, ідеологічний. Розвиток екологічної освіти має відбуватись на основі синтезу трьох основних підходів, що сьогодні існують: формування сучасних екологічних уявлень, тенденції формування нового ставлення до природи і тенденції формування нових стратегій та технологій взаємодії з природою.

Звісно, у різних освітніх закладах передбачений диференційований підхід до реалізації змісту екологічної освіти, у зв'язку з їх багагопрофільністю, проте інтегрований і міждисциплінарний характер такої освіти дозволяє охоплювати всі рівні професійної підготовки майбутніх спеціалістів, дає можливість усвідомлювати складний характер проблем навколишнього середовища. Стратегічним напрямком у системі освіти, на засадах концепції сталого розвитку, є виховання професіонального фахівця-практика, який володіючи інформацією спроможний швидко реагувати, виявляти, локалізувати джерела екологічної загрози, визначити основну тактику у вирішенні проблем техногенної безпеки та основні принципи екологічної політики, екологічного управління та екологічного контролю держави сьогодні і на перспективу.

У центрі моделі сучасної освіти має стояти екологічне виховання та концептуальні засади сталого розвитку. Дана модель дозволятиме фахівцям не тільки усвідомлювати глобальні екологічні проблеми людства, а й переводити їх у локальну (особистісну) площину, шукати шляхи вирішення й подолання. Орієнтація суспільства на принципи сталого розвитку в сучасній Україні розглядається як найважливіше завдання політичного та економічного відродження країни, становлення її, як держави високого інноваційного потенціалу та дружніх до людини технологій, відродження кращих традицій українського народу у взаємовідносинах з довкіллям, виховання любові до рідної природи.