Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

Його роздуми перервав тихенький стук у двері. Повернувся ключ, і в кімнату зайшла молода вродлива жінка, на що передусім звернув увагу Джіммі. Він миттю схопився з ліжка й почав обсмикувати поли піжами.

— Прошу вас, не хвилюйтесь! — приємним голосом промовила жінка й подала йому руку. — Я — лікар Молерова. Мені хотілося б поговорити з вами. Якщо ваша ласка, ходімте до мене в кабінет.

Така люб’язність просто ошелешила Атоммена. Лікарка розмовляла з ним зовсім не як з пацієнтом, до того ж душевнохворим.

Він накинув халат і пішов за жінкою.

— Отже… — почала лікарка, коли вони сіли одне проти одного в сліпучо-білому кабінеті. — Вас звуть Джіммі. Кук?

— Так, — підтвердив Атоммен, угледівши у неї в руках свій паспорт.

— А звідки у вас цей паспорт?.

— Як «звідки»? Хіба не видно: паспортна служба поліції мені його видала.

— Ага. — Лікарка стурбовано кивнула головою. Потім несподівано різко запитала, глянувши йому прямо в вічі: — А не в музеї, бува, ви його взяли?

Атоммен мало з стільця не впав, так. розгубився. Що спільного може бути у нього з музеями? Стоп!..

Колись же бовкнув здуру, що працює в музеї! А звідки вона довідалась?

— Ні? Ну, гаразд… — обізвалась лікарка. — А чому ж він у вас такий давній?

Джіммі знову не відповів. Ця жінка допитувала його, мов поліцейський слідчий, і треба було пильнувати, щоб чого зайвого не бовкнути. Лікарка замислено подивилась на нього, потім враз закрила паспорт, усміхнулась і веселим голосом сказала, очевидно, міняючи тактику:

— І чого це я причепилась до вас із своїми запитаннями!.. Краще ви самі розкажіть мені трохи про себе. © http://kompas.co.ua

— Слухайте, — рішуче підвівся Джіммі. — Ви лікарка? Ви повинні оглянути мене і встановити, в чому полягає моє божевілля. Так? Я буду відвертий з вами, бо й сам останнім часом став помічати, що в мене однієї клепки в голові бракує. Але спочатку прошу відповісти мені на кілька запитань!

Лікарка здивувалась. Цей хворий розмовляв досить нормально. Та в її практиці траплялись і такі люди, які в звичайній розмові здаються нормальними, а зачепиш якусь особливу тему — враз видають себе.

— Скажіть, будь ласка, чи є в Чорному морі підводні човни для екскурсій? Чи є на дні підводний палац? Чи має можливість кожна людина піти в водолазному костюмі на полювання в океані? І, нарешті, чи є тут такі літаки, що літають без пілотів?

— Є, звичайно, — відповіла лікарка. З її тону видно було: таких запитань вона сподівалась найменше, — А чого ви про це питаєте?

— Якщо все це так і є, тоді виходить, що я не божевільний, через те прошу негайно звільнити мене.

— Так ви ж не відповіли на мої запитання, — засміялась лікарка. — Чому ви, наприклад, просили, щоб вам допомогли доїхати до Америки?