Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

Лікар поцікавився, на що він хворів, але Джіммі так і не пояснив до пуття і, щоб якось викрутитись, перевів розмову на інше:

— Ви з Софії?

— З Софії.

— А де там англійське посольство?

Лікар не второпав.

— Я вас не розумію. Може, ви питаєте про товариство «Англія-Болгарія»?

Джіммі спробував пояснити, що таке посольство. Згадав і про послів, і про консулів, і про аташе та інших дипломатичних представників, але лікар вперто хитав головою, твердячи, що ніколи й не чув про таку організацію і що в Софії, крім товариства «Англія — Болгарія», яке займається питаннями культурного співробітництва, ніякої іншої подібної установи немає.

— Посольство, наприклад, захищає права англійських громадян, які проживають у Болгарії, — торочив своє Джіммі.

— А кому це спаде на думку порушувати їхні права? Права у всіх однакові, і ніхто їх не урізує.

Джіммі поблажливо посміхнувся над наївністю свого співрозмовця в питаннях міжнародного права, але слова лікаря трохи спантеличили його. Чи можливо, щоб у Софії не було англійського посольства? Джіммі не чув, щоб розірвали дипломатичні стосунки між Болгарією та Англією. Що ж, коли так, доведеться звернутись до французького або якогось іншого посольства першої-ліпшої західної країни.

Доки точилась розмова, поїзд невпинно мчав широкими чотириметровими коліями. Могутній вітер, розколотий навпіл гостроносим атомовозом, ревів за вікнами металевих вагонів, мов справжній ураган, гнучи ударною хвилею придорожні дерева, змітаючи з бетонного настилу дрібні камінчики. Поїзд саме виходив з Іскарської ущелини, і уважний спостерігач уже помітив вдалині силует великого міста. Побачивши на горизонті перші хмарочоси, Джіммі знову відчув, як тріснув той зв’язок послідовності, що існує у людей між їхніми давніми знаннями і новим сприйняттям. Місто вражало Джіммі своєю грандіозністю. Атоммен принишк, збентежений хаотичністю власних думок. З таким самопочуттям він і вийшов через кілька хвилин на перон величезного вокзалу.

— Якщо хочете, я відвезу вас до товариства «Болгарія-Англія», — запропонував лікар, але Джіммі заперечливо похитав головою. Навіщо йому таке товариство, яким, очевидно, керують комуністи?

Та, вийшовши з вокзалу, Атоммен пошкодував, що відмовився від провожатого. Перед ним була неосяжна площа з таким потоком людей і найрізноманітніших машин, що аж голова пішла обертом. Сумний і пригнічений, почвалав він вздовж тротуару. Мабуть, з літака проспект був би схожий на строкату шовкову стрічку. Пішоходи могли переходити вулицю тільки в суворо визначених місцях, де під землею пролягали світлі мармурові тунелі. Та й самі вулиці не перетинались на перехрестях, а проходили одна над одною граціозно вигнутими віадуками. Через те нескінченні автомобільні потоки рухались без затримок з великою швидкістю. Те, що діялось на закутій у бетон землі, мов у дзеркалі, повторювалось у повітрі, де в усіх напрямках шугали дивовижні літаки.

Минаючи вулицю за вулицею, Джіммі був вражений суворим порядком, який панував скрізь, не зводив захоплених очей з красивих хмарочосів. І йому дедалі частіше здавалося, що він спить, що все це не може бути справжнім, адже Нью-Йорк — найбагатолюдніше й найкраще впорядковане місто в світі. А дивлячись зараз на цю дивну Софію, Джіммі розумів, що Нью-Йорк проти неї — тільки жалюгідна купа бетону і заліза. І люди там — усі з пошарпаними нервами.

Довго блукав Джіммі бульварами, без упину дивуючись витонченості архітектурних форм і багатству не тільки в центрі, а й у найвіддаленіших кутках великого міста. Раптом почув своє ім’я.

— Джіммі Кук! Хеллоу, Джіммі Кук! — гукав хтось на всю вулицю.

Джіммі здригнувся, та все ж оглянувся назад, побачив якогось незнайомого і шмигнув у сусідню вулицю.

— Заждіть, товаришу Кук! Заждіть! — у розпачі гукав Світозар Лазов. Він зовсім випадково зустрів Атоммена, а той знову вислизав у нього з рук!

А Джіммі щодуху мчав тротуаром, не озираючись, думаючи лише про те, хто в цій ворожій країні може знати його прізвище. Обличчя, яке він побачив, оглянувшись, ні про що йому не говорило. Атоммен старанно працював ліктями, буркочучи якісь пробачення. Перехожі і заважали, і водночас допомагали втечі. Та переслідувач, певно, загубив його з поля зору, бо вже не чути було ні тупоту, ні криків. А Джіммі біг і біг. Забувши од страху про все на світі, він кинувся навпростець через вулицю, замість того, щоб перейти на той бік тунелем. В ту ж мить пронизливо заскреготали десятки гальм, завищали сирени сотень автомашин. Джіммі потрапив у такий водокрут, що аж волосся в нього стало диба. Він заплющив очі і уявив свій труп під колесами автомобіля. А коли знову наважився глянути, якийсь кремезний чолов’яга тримав його за руку і обережно, але владно тягнув до тротуару, висловлюючи своє обурення незрозумілою мовою.

На вулиці зчинилась «пробка». З автомашин виглядали молоді люди і щось гукали до нього або хитали головами, посміхаючись. Наче крізь сон угледів Атоммен на лацкані піджака чолов’яги, який вів його, знайомий золотий значок з ініціалами служби Охорони людини. «Край!» — вирішив Джіммі і, втративши волю до опору, смирно пішов за охоронцем порядку.