Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

— Як ви думаєте, — запитав він супутника, — з якою швидкістю ми рухаємось?

— Думаю, кілометрів триста, — охоче відповів чоловік. Він ніяк не міг впіймати в ефірі нічого цікавого.

— Кілометрів триста?

— Еге. А що? — здивувався супутник, помітивши на обличчі Джіммі гримасу недовір’я.

— А не багатенько це для поїзда?

— Навряд. Товарні поїзди розвивають швидкість до чотирьохсот-п’ятисот кілометрів.

— А-а…

Коли б у Джіммі запитали, що значить оце «а-а…», то він і сам би не зміг відповісти. Знову виглянув у вікно. А поїзд, мабуть, і справді рухається з такою швидкістю, коли перед очима все зливається. Атоммен відчув повагу до людей, які створили таку техніку.

В купе пролунав приємний жіночий голос. Спочатку болгарською, потім російською, а в кінці англійською мовою голос повідомив:

— Товариші пасажири, незабаром обід. Ресторан міститься в третьому вагоні. Скористайтеся з нагоди покуштувати спеції нашого майстра кулінарії Румена Захова. Бібліотека розташована в першому вагоні. В ній ви знайдете всі новинки. Болільникам повідомляємо, що в 14.3 °Cофійська та Белградська телевізійні станції передаватимуть футбольний матч між болгарською національною командою та збірною Югославії…

Голос лунав з невеличкого гучномовця над вікном. «Коли проїзд безплатний, то, мабуть, і їжа дурно», — подумав Джіммі і аж зрадів.

— Ви обідати не збираєтесь? — звернувся він до свого супутника.

— Я пізненько поснідав і ще не виголодався. Пообідаю в Софії разом з дружиною.

— Шкода. А я оце хотів запросити вас до ресторану, — сказав Джіммі з щирим жалем, бо сам побоювався йти.

— Так я з задоволенням підтримаю вам компанію.

Вип’ю чогось холодненького. Ось уже грудень не за горами, а така спека надворі. Оті штучні сонця над Антарктидою… Ви, здається, вперше їдете цією лінією?

Розмовляючи, вони пройшли всі вагони і опинились у ресторані. Атоммену страшенно кортіло запитати у свого супутника, про які штучні сонця той щойно згадував, але він не наважився. А натяк про Антарктиду не давав йому спокою.

Вагон, куди ввійшов Джіммі у супроводі нового знайомого, розмірами і комфортабельністю скидався на першокласні ресторани з П’ятого авеню в Нью-Йорку. Над сліпучо-білими столиками линула тиха приємна музика. Пахло квітами. Джіммі замовив обід і, побачивши смачні страви, прикинув, що в Нью-Йорку за такий обід треба залишити кельнерові півзарплати. І знову його обсідали сумні і неясні думки, які викликали тільки розгубленість і тривогу. Хотілося питати й розпитувати, але Джіммі остерігався, щоб не вийшло так, як з отим добряком Діно або ще гірше. Ясно було одне: він попав у зовсім чужий світ, якого не міг зрозуміти і який його не розумів.

Супутник виявився лікарем. Він зразу ж заговорив про нездоровий колір обличчя Атоммена, висловлюючи догадки, що той, певно, або нерегулярно їсть, або ж не займається спортом. Чи, може, хворий?

— Ні, — відповів Джіммі, — але зовсім недавно підвівся після тяжкої хвороби.