Розділ «ЛЮДИНА В КРИЗІ»

Едуард Бентам і Світозар Лазов зайшли в зал, який містився в центрі великого круглого двоповерхового будинку, схожого на перерізаний навпіл циліндр. Плаский дах будинку правив за стартову площадку десяти торпіл, які безгучно, на великій швидкості, то злітали в повітря, то плавно сідали на свої місця. І тільки раз на день сюди приходили люди, щоб перевірити складні механізми, які просвічували крізь прозору броню дивовижних літальних апаратів.

Світозар ознайомився з принципом їх дії ще в перший день свого приїзду, але і досі захоплювався цим досягненням технічної думки. Торпіли десятками годин літали в повітрі, пірнали в океан, плавали попід самими кручами, керовані рукою мовчазного техніка, який сидів перед великою світлою картою ділянки у зручному кріслі за маленьким пультом, маніпулюючи різноколірними кнопками та важельками. За допомогою інфрачервоного проміння і радіохвиль торпіли посилали йому з тисячокілометрової далини обриси і звук кожного предмета, який зустрічали на своєму шляху, — де б не було: чи в густих хмарах, чи в глибинах океану.

Світозар кинув погляд на пульт оператора. Безліч лампочок горіло спокійним ласкавим світлом; це свідчило про те, що «очі», як тут називали торпіли, вже вилетіли в розвідку. «Де то вони тепер?» — подумав молодий болгарин і, підійшовши до оператора, поклав йому руку на плече:

— Товаришу Одон, як ви встигаєте керувати одночасно стількома «очима»? А, бува, якесь наткнеться на скелю і розіб’ється?

Оператор повернув голову й посміхнувся. Вилицювате смугляве обличчя і припухлі повіки нагадували про його монгольське походження. Цей мовчазний чоловік з головою поринав у свою роботу, але коли його питали щось з його спеціальності, відповідав охоче і дуже докладно.

— Не хвилюйтесь! — промовив Одон з добродушною, хоч і трохи поблажливою посмішкою. — «Очі» мають електронну установку, яка автоматично відхиляє їх від кожного твердого тіла. Тому абсолютно виключена можливість, щоб вони зіткнулися з чим-небудь. А коли їх наздожене і. вдарить тверде тіло, яке рухається з більшою, ніж вони, швидкістю, то небезпека знову не дуже велика, бо скляна оболонка, яку ви вже бачили, витримує надзвичайно сильні удари.

— Ага… А якщо термоелементи і атомні батареї виснажаться?

— Ми дістаємо сигнал заздалегідь…

— Не муч людину своїми докучливими запитаннями! Уроки дають в неробочий час, — пустив шпильку Бентам. — Іди сідай, бо вмикаємо екран!

Американець стояв за довгим столом з діаграмами і кресленнями. Таких столів у просторому залі було кілька, і за кожним з них сиділо по двоє чергових геофізиків, зосереджених і мовчазних. Задню стіну займали скляні стелажі з книгами. Тут можна було знайти все, що досі написали вчені про Антарктику і про шостий материк — Антарктиду.

Стіл Бентама стояв найближче до екрана — величезного матового скла. Тонкими синюватими лініями екран був поділений на багато однакових чотирикутників, кожний площею щонайменше два квадратних метри. Коли Світозар підійшов, екран уже світився білуватим світлом. Потім квадрати один за одним почали прояснюватись, і люди побачили великі темні хвилі неспокійного океану.

— Пусти номер сім понад берегом! За скільки хвилин він долетить туди? — запитав Бентам, який був керівником геофізичної бригади.

— За дві хвилини, — відповів оператор.

Світозар не зводив очей з чарівних квадратів. В одному з них на хвилях промайнув якийсь білий предмет. Торпіли мчали над морем Белінсгаузена високо і з великою швидкістю.

— Що то було в квадраті 3? — вигукнув хлопець.

— Пароплав. Хочеш подивитись? — Бентам знову звернувся до оператора. — Поверни номер три до пароплава і пусти низько. Наш гість, певно, ніколи не бачив нічого подібного.

Незабаром у квадраті з’явився довгий корпус китобійного корабля. Торпіла спустилася ще нижче. На палубі вештались люди, дехто підіймав голову вгору і махав руками. Люди побачили торпілу і вітали її незрозумілою мовою. Потім один голос перекричав усіх.

— Привіт, товариші! — вигукнули російською мовою. — Привіт від гвінейських китобоїв!

— Гвінейці, — промовив геофізик. — Хоробрий народ!