Розділ «ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ»

Усі знайомі одностайно відзначали, що Джіммі Кук має неабиякі здібності і пророкували йому блискуче майбутнє. І він безумовно досяг би такого майбутнього, коли б не рання смерть.

Джіммі належав до тієї категорії людей, які, так би мовити, самі вибиваються в люди. Дід його був поваром. Усе життя він мріяв про власний ресторанчик, але ця мрія так і не здійснилася. Дід залишив сім’ї тільки прізвище Кук[1] та кілька прочовганих каструль. Зате його синові пощастило більше. Він був спритнішим і встиг покорити серце дочки свого хазяїна. Тесть дав за дочкою невеличкий шиночок, який за десять років перетворився в фешенебельний ресторан у центрі Чикаго. Над входом у ресторан сяяла величезна неонова вивіска, а всередині грав першокласний оркестр.

Достатки старого Кука зростали з кожним днем, і це були найщасливіші дні в житті Джіммі. Він учився в коледжі, був найкращим гравцем баскетбольної команди, тренувався в боксі і звикав розтринькувати батькові гроші. Може й довго тривало б це щастя, коли б не зрадлива доля, витівки якої важко передбачити.

Одне з великих гангстерських об’єднань, яке під тією чи іншою маскою утримувало в Чікаго чимало закладів, дуже уподобало ресторан Кука, але вичікувало, поки ресторан розростеться і залучить на свій бік постійну клієнтуру. І коли ресторан здобув солідний авторитет, коли його почали відвідувати найвищі кола комерсантського світу міста, одного чудового дня до батька Джіммі прийшли двоє елегантно одягнених молодих людей і виявили бажання купити ресторан. Ця пропозиція так здивувала старого Кука, що він навіть не звернув уваги на те, яку велику суму пообіцяли йому покупці. Збагнувши, що власник не має наміру продавати, ввічливі молоді люди раптом змінили вираз облич і заявили, що, мовляв, краще зараз продати ресторан за пристойну суму, ніж потім самому віддавати за півціни, та ніхто й купувати не захоче. Власник ресторану не зрозумів натяку, пустив повз вуха і погрози, обурений їхньою зухвалістю, і наказав своїм кельнерам виставити їх за двері.

А вже наступного дня в одній з великих чикагських газет з’явилося повідомлення, ніби якась багатодітна сім’я, що вечеряла в ресторані Кука, отруїлась зіпсованим м’ясом, і всі в пекельних муках повмирали. Нагрянула поліція. Після тривалої перевірки встановили, що такого випадку в ресторані не було, але жодна газета не опублікувала спростування, розісланого Куком у редакції. За короткий час Кук втратив три чверті своїх постійних відвідувачів. Очевидно, вони не любили ходити по ресторанах, де буває поліція і де подають до столу зіпсоване м’ясо.

Незабаром і випадкові клієнти, які заходили пообідати чи повечеряти, почали з обуренням вставати з-за столу, не доївши порції і не заплативши: хтось непомітно давив на килимах смердючі бомбочки — маленькі скляні капсули з сірководнем, наповнюючи зал важким духом тухлих яєць. Кук попередив поліцію, але злочинця не вдалося спіймати. Бомбочки валялись і перед самим входом у ресторан, люди ще здаля затикали носи і переходили на другий бік вулиці. Нещасний хазяїн не знав, куди себе подіти від муки. Тому коли одного разу ті двоє молодих людей зайшли до ресторану, він викликав поліцію. Цього разу вони не змінили тону і виразу облич. На вимогу поліції обидва спокійно встали, але не переставали умовляти Кука продати їм ресторан. Поліція арештувала їх, однак злочинці навіть тепер підкреслено люб’язно побажали доброї ночі містеру Куку, який жадав помсти. А пізно ввечері трапилося щось жахливе. З машини, що промчала повз ресторан, кинули ручну гранату, зруйнувавши весь фасад разом з великими вітринами, неоновою рекламою і чудовими скляними дверима, якими колись так пишався старий Кук.

Вранці хазяїн стояв біля руїн, сивий і постарілий за одну ніч. Раптом перед ним мов з-під землі виросли постаті двох елегантних молодих панів.

— Та-ак, неприємна справа! — співчутливо промовив один з них.

— Як же… так?! Вас же… вчора… арештували… — ледве видавив з себе Кук.

— Звільнили. Ми просто чесні покупці! Та не думайте, що ми на вас сердиті. Ми знову пропонуємо вам: давайте хоч тепер укладемо угоду.

Кук глянув на них, махнув рукою і запросив до себе.

— Ви самі розумієте, що при даних обставинах ми не можемо запропонувати вам ту саму ціну, — ввічливо говорив молодий пан, ідучи за Куком до контори. — Треба зробити ремонт, та й клієнтури у вас немає…

За якихось два тижні Кук розпродав усе своє майно і назавжди залишив злощасне місто. Перед від’їздом він пішов попрощатися з дорогим його серцю рестораном, за який одержав ледве третину вкладених у нього грошей. Ресторан знову мав свій звичайний вигляд, неонова реклама, ще більша, ніж колись, сяяла набагато яскравіше, а відвідувачів був повний зал, бо кілька газет одночасно (аж тепер!) опублікували спростування про випадок з багатодітною сім’єю і вмістили не одну колонку захоплених відгуків про цей славетний ресторан.

Старий Кук вирішив спробувати щастя в Нью-Йорку. Та роки були тяжкі, а він не такий молодий і заповзятливий, як раніше. Спробував грати на біржі, але там виявилось багато маклерів, спритніших за нього. Всі свої гроші він вклав в акціонерне товариство, яке несподівано збанкротувало. Удари сипались один за одним на нещасну голову Кука. І голова не витримала. Решту життя Кукові довелося провести в одному з нью-йоркських будинків для божевільних. За кілька місяців до цих подій вмерла його вірна дружина.

Так одного сонячного дня наш Джіммі зостався сам на вулицях величезного міста. А кар’єра його почалася досить незвичайно, навіть оригінально.

Швендяючи довгий час вулицями в марних пошуках якоїсь роботи, геть зчовгавши по тротуарах свої черевики, він витратив останній цент. А коли вперше в житті у нього цілий день не було в роті ані крихти, мозок почав працювати самостійно. І через те, що в його крові лишилось дещо і від працьовитого діда, і від енергійного і заповзятливого батька, в мозку Джіммі народилась перша ідея.

Якось Джіммі йшов одним з найбагатолюдніших авеню і, заглибившись у безрадісні думки, дожовував останню порцію тютюну. Жував, жував, захотілось плюнути, але з голоду не зміг плюнути, як звичайно, кудись далі, а ляпнув прямо на носок правого черевика. З досадою озирнувся, де б знайти шматок газети, щоб витерти черевик. У цю мить чийсь голос привернув до себе його увагу:

— Прошу вас, містер, я зроблю ваші черевики кращими за нові!

Джіммі помітив, що випадково зупинився біля будки чистильника взуття. А сам чистильник мав жалюгідний вигляд: подерта одежина, кисле, непривітне обличчя. Джіммі на мить завагався, потім щось зметикував, посміхнувся і сів перед чистильником, хоч не мав за душею ані цента.