Розділ «ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!»

У просторому залі було тихо й прохолодно. Бентам глянув на ручний годинник. Який сьогодні день? У маленькому каре циферблата стояло: вівторок, 25. ІХ.2151. Виходить, Кук пробув у кризі майже двісті років. Геофізик знову подивився на мерця, що лежав на білому лабораторному столі.

Двісті років! Непринадна доля. Бентам сумно посміхнувся. Скільки людей жило, боролось, умерло за цей час! Смерть і досі лишається незмінним, невблаганним переможцем. Воно, мабуть, і краще. І все одно, як же не хочеться вмирати людині! Ось йому, Бентаму, тепер п’ятдесят, — це не більш, як третина його життєвого шляху, і дуже рідко образ смерті з’являється в думках. Дуже рідко, хоч він і геофізик і змушений весь час звертатись до минулого тієї самої землі, яка породила людину. Але коли доводилось задуматись про смерть, натрапивши в глибинах земних надр на залишки давно вимерлих істот, йому часом хотілося, щоб світ був побудований трохи інакше. Та всі ці думки щоразу кінчались гіркою усмішкою. Коли б не було минулого, не було б і майбутнього. А людині завжди здатна посумувати за минулим перед невідомістю майбуття.

Усмішку змінило здивування. Звідки беруться такі думки? Людина він діяльна, бадьора і життєрадісна, з безліччю планів у голові і з достатньою енергією в серці для їх здійснення. Можливо, саме думка про смерть і народжує бурхливе життя? А ця людина, що лежить оце на столі, шукала життя, а знайшла смерть. Ось що сумно.

Бентам вдивлявся в темне сизувате обличчя. Правильні риси. Можливо, цей юнак був колись вродливий, сильний, а тепер він — останок, викопний екземпляр з минулих століть…

Знадвору біля дверей лабораторії знову загомонів натовп. Увійшов Світозар, аж червоний од злості.

— Слухай, Едді! Я більше не можу воювати з цими журналістами. Нахабні, як мухи.

— А чого ти з ними воюєш? Не пускай нікого, поки з’їдеться комісія, та й годі.

— Чудово, але як? Вони одне торочать: їхній обов’язок перед суспільством, мовляв, інформувати якнайшвидше про кожну цікаву подію.

— Бідолаха Джіммі, — промовив Бентам у тон своїм сумним думкам. — Єдине, що йому лишилось, це бути об’єктом цікавої події… А ти, друже, все одно не пускай сюди нікого!

Світозар безнадійно махнув рукою і пішов до виходу, де гомін посилився. Раптом двері розчинились, і в лабораторію зайшло кілька чоловік, а за ними сунув натовп з фото— і кінокамерами.

— Товариші, товариші, я вас благаю! — в розпачі вигукнув Світозар.

— Ми з Москви, — відповів якийсь літній чоловік з надзвичайно буйною шевелюрою, що хвилями спадала йому майже до плечей.

Він подав руку збентеженому Світозарові, потім швидко підійшов до лабораторного столу. Болгарин кинувся до дверей і грюкнув ними перед самим носом у журналістів, які галасливо висловлювали своє обурення.

— Тут надто жарко, — сказав чоловік з буйною шевелюрою. — Треба негайно змінити температуру!

Він скинув з себе верхній одяг, не помічаючи здивування Бентама, який уже звик до нового клімату Антарктиди. Інші прибулі зробили те саме, після чого порозкривали свої чемодани й заходились витягати звідти білі халати, маски, різну апаратуру, інструмент. Не встиг Бентам перевести регулятор кліматичної установки, як весь зал сповнився різким запахом дезинфікуючої речовини, що нею один з новоприбулих обприскував труп і всі предмети навколо нього. В халатах з засуканими рукавами і в майже невидимих рукавицях члени комісії приступили до роботи. Спочатку зняли з загиблого весь одяг, потім облили його чимсь і почали вивчати труп зовні. Пальці вчених спритно обмацували м’язи, череп, кінцівки і грудну клітку, заглиблювались у м’який живіт, вивчаючи внутрішні органи. У залі панувала напружена тиша, і тільки на обличчях медиків дедалі виразніше прозирало здивування.

— У мене од страху волосся дибом стає, — промовив той, що з шевелюрою, важко зітхнувши. — Скільки живу — не бачив такого трупа. Складається враження, ніби людина вмерла хвилину тому. Що ви на це скажете? — звернувся він до своїх молодших колег. Але вони тільки плечима знизали, здивовані не менше за свого вчителя.

— Я готовий поступитись і своїм званням, і своєю всесвітньою нагородою перед тим, хто дасть мені задовільне пояснення, — замислено говорив старий, і Бентам аж тепер догадався, що перед ним відомий фізіолог академік Сіверський, якому присуджено всесвітню премію за досягнення в галузі медицини.

Товариші Сіверського, певно, теж були москвичі, бо здебільшого розмовляли по-російськи.

— Ви академік Сіверський? — обізвався Бентам, радий познайомитися з великим вченим.