Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

Вранці наступного дня клубний підводний човен одвіз Діно та Джіммі Кука в порт міста Варни. Настрій у Атоммена не підіймався. Не допомогло навіть і те, що, прощаючись, Марина всміхнулась і привітно помахала йому рукою.

Болгарин спробував підбадьорити його:

— І чого б ото я так хмурився! Я тобі казав: Марина — дівчина особлива.

— Але це на завадило тобі наклепати їй на мене.

— Слухай! — схопився Діно. — Ти за кого мене вважаєш? Твоє щастя: коли б я не сам напросився до тебе в друзі, то я б тобі відповів не так.

— Хіба ти нічого не казав їй про мене?

— Даю тобі слово космонавта. Наші дівчата, братику, люблять сміливих хлопців. А ти з самого початку зарекомендував себе страхополохом.

— Так я ж уперше під воду спускаюсь! А ти б не побоявся?

— Я розумію. Але Марина не така, як усі. Навіть коли б зрозуміла, то не виправдала б. У неї і думки, і мрії — все інше. Такий характер. З нею навіть рідко який чоловік може змагатися в хоробрості. Та й молода ще вона, досвіду мало…

Джіммі лукаво примружив око:

— Щось ти дуже тепло про неї відгукуєшся. Чи, бува, не влип?..

— Що, що?

— Ну… чи не закохався, кажу.

Велетень почервонів, як мала дитина:

— А що, хіба помітно? Правду сказати, я тільки заради неї й приїхав на це весілля. Знав, що й вона буде тут. Відколи вже не бачив її. Та ба! Хоч я й не полохливого десятка, дехто навіть каже протилежне…

— А що, не любить?

— Як вона може полюбити такого бурмила, як я?..

— Про щось ви вчора ввечері дуже жваво розмовляли. Так я ото й подумав…

— Умовляла мене, щоб я взяв її з собою в наступний рейс.