Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

— Скажіть же, нарешті, що вам потрібно! — почав утрачати терпіння відповідальний секретар, так нічого й не второпавши.

— Коротше кажучи, — відрубав Джіммі, — допоможіть мені добратись до Америки!

Відповідальний секретар аж рота роззявив од подиву.

— Але ж у нас не бюро обслужування пасажирів, а представництво бельгійського народу, ми займаємось питаннями культурного співробітництва. Може, ви не туди потрапили?..

— Знаю, знаю, — зневажливо махнув рукою Джіммі. — Вся справа в тому, що мені більше ні до кого звернутись. Ви самі розумієте, я, як американець, не дуже бажана персона для місцевих властей. До того ж опинився в цій країні без візи в паспорті, отже… Тепер вам ясно чи ні?

Відповідальний секретар завбачливо відступив за масивний стіл. Потім намацав кнопку диктофона і, навіть не нагинаючись, сказав комусь французькою мовою:

— Прошу вас, негайно пришліть сюди лікаря-психіатра! Тут хвора людина.

Відчувши небезпеку, Джіммі схопився з крісла й загрозливо гукнув:

— Ви що, збираєтесь видати мене? Стережіться! Я застрелю вас! Ви відповісте за це перед Америкою!

— Що ви, що ви! — люб’язно усміхнувся до нього відповідальний секретар. — Я готовий допомогти вам. Ви хочете виїхати в Америку? Так я щойно викликав одного з наших співробітників, який одвезе вас до аеропорту.

— А паспорт? — недовірливо запитав Джіммі.

— У вас же є паспорт?

— Є, але візи в ньому нема.

Відповідальний секретар не знав, що то за «віза», але на всякий випадок знову посміхнувся:

— Не турбуйтесь! Все влаштуємо!

Секретар навмисне зволікав час. Та ось нарешті в кімнату ввійшло кілька кремезних чоловіків. Вони обережно, але рішуче обступили Джіммі з усіх боків і взяли його попід руки.

— Що вам треба від миролюбного громадянина? — заволав Джіммі. — Хіба в цій країні немає законів? Я підданий іншої держави, і ви не маєте права арештовувати мене! Я скаржитимусь! Буде політичний скандал…

Чоловіки, з цікавістю спостерігаючи за перекошеним од жаху обличчям Атоммена, нарешті витягли його з кабінету і, незважаючи на шалений опір, упхнули в білу автомашину. А через півгодини, викупаного і переодягненого в чисту білизну, його замкнули в кімнаті, де, крім залізного ліжка, не було нічого.

«Та-а-ак… — міркував Джіммі, сумно посміхаючись на чистому ліжку. — Як не крути, а в будинку для божевільних все-таки краще, ніж у тюрязі. Цікаво, чому мене пошили в божевільні?»

Виходить, не тільки він сам про себе буває інколи такої думки, а й інші. А може, він і справді божевільний, і це сталося внаслідок поневірянь останніх днів? Хіба ж він не бачив на власні очі такого, що тільки божевільний може вважати реальним? Сходив на дно моря, літав на ракеті, їздив на підводному човні. Він добре пам’ятає все це. Але чи було то наяву, чи, може, це тільки плід галюцинації хворого мозку? Тоді звідки ж така ясність думок зараз? Звичайно, це можуть бути лише хвилини прояснення, як і в усіх психічно хворих людей. Доведеться, мабуть, і справді лікуватись…