Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

— Прошу вас: дозвольте лишитись тут! — не поступався юнак.

Молерова раптом почала швидко говорити щось болгарською мовою, але Джіммі грубо перебив її:

— Нехай собі заходить чоловік! Я так хочу!

Він ще не втрачав віри в свої розумові здібності і хотів перевірити себе на розмові з сторонньою людиною, яка його не знає. А з іншого боку, не зайве буде мати когось поруч.

Молода жінка глянула на нього здивовано і знизала плечима. Вона не повинна була перечити йому, щоб він не запідозрив, що за ним стежать.

Пасажир поклав свій невеликий багаж у сітку над головою, скинув пальто і вмостився на дивані навпроти. Потім дістав якусь книжку і почав читати. Але час від часу він крадькома поглядав на Джіммі Кука, і в очах у нього можна було помітити зацікавленість. Джіммі не впізнав у ньому того перехожого, який учора посеред вулиці викрикував його ім’я. А це був Світозар Лазов, якому нарешті знову, не без допомоги Охорони людини, пощастило напасти на слід Джіммі.

Дізнавшись, що Атоммен потрапив у психіатричну клініку, він довго розмовляв по відеофону з геофізиком та академіком Сіверським і нарешті кинувся розшукувати Джіммі. Комісія вирішила звільнити Атоммена від дальших поневірянь. Того дня з самого ранку всі телевізійні станції земної кулі передавали розповідь академіка Сіверського та Едуарда Бентама про повернення до життя людини, знайденої під кригою Антарктиди. В газетах було вміщено фотографії воскреслого Кука і подробиці сенсаційної події. Єдина лікарка нічого ще не знала. Увага її була прикута до цього цікавого випадку в її практиці, і молода жінка чи не вперше в житті забула вранці переглянути газети. Зараз вона сумлінно аналізувала кожну зміну в настрої пацієнта, не перестаючи сердитись сама на себе, що дозволила сісти в кабіну сторонній людині.

— Так ви не відповіли на моє запитання, — підхопив Джіммі перервану розмову.

— Шкодую, — зашарілась лікарка, — але в техніці розуміюсь поганенько. Знаю тільки, що літак рухається з допомогою радіоактивних газів і літає дуже швидко і високо. Оце і все, що я можу вам сказати.

— А коли, на вашу думку, ми будемо в Нью-Йорку?

— Через три-чотири години.

Нерви Атоммена напружились до краю. Зусиллям волі Джіммі взяв себе в руки і тремтячим голосом звернувся до нового супутника:

— Пробачте мені: я вперше лечу на такій машині. Що ви можете сказати ще про неї?

— Я теж не спеціаліст, — усміхнувся до нього Лазов, — але ось зараз рушимо, і ви багато дечого зрозумієте самі. Це, наскільки мені відомо, звичайний пасажирський літак. На борт бере близько тисячі чоловік.

У нього одні двигуни діють вертикально, а інші… Ось! Слухайте!

Джіммі відчув сильну вібрацію. Стіни, крісла і пригвинчені столики, — все здригнулось і немов аж піднялось угору. В цю ж мить кабіну залило якесь дивне світло, і Атоммен став загадково легким. Він підняв руку-вона рухалась у повітрі, мов безплотна тінь. Джіммі згадав, що подібне трапилось з ним і тоді, в транспортній ракеті.

— Я забув сказати… — обізвався Світозар, помітивши, як зблід воскреслий, — У стінах літака густо розгалужені провідники апарата, який перетворює гравітони[4] у світлову енергію і цим самим зменшує силу земного тяжіння на одну десяту. Апарат уже ввімкнули. Відчуваєте легкість, правда? А це світло — теж від нього. Коли б ви дивилися з землі, то побачили б цікаву картину: зараз наш літак немов закутаний прозорою світловою хмарою. Чуєте? Завели підіймальні двигуни. Через кілька хвилин досягнемо висоти сто кілометрів і там стануть до дії двигуни горизонтального польоту. Товаришка правду сказала: ми прилетимо за три години. Така швидкість можлива лише в стратосфері.

Джіммі слухав розповідь мов казку. Виглянув у вікно.

Земля справді віддалялась од них з шаленою швидкістю. Далеко-далеко внизу вимальовувались гірські хребти, ріки, озера. Софія вже скидалася на сиво-чорну пляму з обірваними кінцями. Потім хмарки закрили вікно сірою пеленою. Згодом знову стало видно: хмарки лишились далеко внизу, схожі під сонячним промінням на нерухоме снігове поле. Літак мчав у молочно-матовій голубіні стратосфери. Джіммі заплющив очі… Знову розплющив… Вщипнув себе, як учора вранці в підводному човні, за руку, знову глянув у вікно — та сама порожня голуба безмежність.

Раптом ноги Атоммена міцно вперлися в підлогу. Легкість немов розтанула, і він знову відчув вагу власного тіла.