Розділ «П’ЯТЬ СОНЦЬ»

— Це прокляте небо страшенно дратує мене. Кошмар якийсь! Наче хто схопив лещатами за горло і давить, давить… Збожеволіти можна!

Вузенькою бетонованою доріжкою, що вела з високої куполоподібної споруди, через кам’янисте поле насилу плентались два чоловіки. Над головами в них клубилися густі свинцево-сиві хмари, які подекуди спускались до самої землі. І ця щільна ковдра давила, гнітила своєю одноманітністю. Глухі монотонні удари прибою і голі брудно-жовті скелі, що затуляли собою розгніване море, нагонили ще більший сум і посилювали відчуття пригніченості.

— Спочатку й я відчував те саме, — відповів старший чоловік. — Звик уже. Ще кілька місяців, а там хмари потроху…

— Дивись! Дивись! Он туди! — перебив його молодший. — Який чудовий екземпляр!

Товариші зупинились, прикривши долонею очі від різких сонячних променів, що час від часу продиралися крізь товсті хмари. З-за хмар виринув величезний білий птах і широкими кругами почав спускатися на землю. Летів він якось незвичайно.

— От не щастить: рушниці не взяв! Чи, може, побігти по неї?

— Ти став кровожерливий, мов канібал, Світозаре, — посміхнувся старший. — Дослідження звичаїв капіталізму не пішло тобі на користь. Що нам зробив цей птах? Бачиш, ледве тримається на крилах. Шукає, де б сісти.

Альбатрос спускався все нижче й нижче, і його вузькі довгі крила з кожним махом рухались повільніше. Раптом птах полетів круто вниз, та сили зрадили, і він каменем упав на гострі скелі. Люди побігли до нього. Він розкрив довгий жовтуватий дзьоб, але повітря вдихнути не зміг. В очах його промайнув жах. Промайнув, мов зірочка в буремну ніч, і погас назавжди…

Що ж трапилось?

Щороку, наприкінці листопада чи на початку грудня, коли на безмежні снігові простори Антарктиди несміливо приходить полярна весна, альбатрос кидав береги Вогненної Землі і разом з тисячами своїх братів і сестер летів до того континенту, який взимку і влітку спав під вічним крижаним покровом. Лише на кілька місяців сюди повертається сонце, щоб хоч на короткий час прогнати страхіття білої темряви. Тоді верескливі чайки зграями гніздяться на голих кручах над водою, де раніше хазяйнували поважні пінгвіни. Голосно гавкають тюлені, і навіть похмурі морські леви вилазять інколи з води, щоб погріти боки проти сонця.

І цієї весни альбатроси та буревісники вирушили в довгу путь через океан. Але не пролетіли вони й півдороги, як відчули, що трапилося щось незвичайне. Там, де колись народжувались степові бурани, тепер сяяло небачене світило, і замість холодного крижаного повітря в зморені пташині груди вдиралась важка гаряча пара. Назустріч, тривожно скиглячи, летіли чайки, і альбатроси та буревісники повернули за ними, перелякані вогнедишною безвістю.

Що трапилось?

Але старий альбатрос не злякався. Він мав дужі двометрові крила. Найлютіші шторми Великої води не зламали їх, снігові бурани не похитнули волі його мужнього серця. Він не спинив свого льоту й тепер. Там його чекала закута в кригу рідна земля. Але цього разу вона не послала йому ще здалеку крижаного привіту, а зустріла густими хмарами сиво-білої пари, заливала його гарячими зливами, обпалювала груди тропічними ураганами.

Довго боровся альбатрос з густими туманами, крізь які часом продиралось дивне палюче сонце, що стояло низько над крижаним континентом. Та згодом він побачив ще одне таке сонце, а там іще одне… Старе лагідне сонечко теж зрідка з’являлось на півдні, але воно блідло перед своїми дивовижними суперниками і поспішало сховатись, задихаючись у гарячих туманах. Сідаючи відпочити на гребінь хвилі, альбатрос бачив, як, охоплені жахом, стадами втікали од цих сонць фінвали, і кашалоти, і морські леви, і косяки риби. Бачив, як попід берегом плавали вбиті спекою тюлені, а поміж скель, де колись брали свій початок безкраї льодовики, випинались бурхливі каламутні потоки, змітаючи на своєму шляху ошаленілих від жаху неповоротких тюленів, і з гомоном текли в океан. Навіть він, великий вічний океан, був безсилий погасити ці нові сонця. Дні і ночі здіймав він проти них свої водяні гори, але стомився, притих під важким покровом хмар, і лише в розморожених затоках та в узбережних скелях ще й досі бив хвилями землю, наче вона була винна в усьому.

Звідки взялися ці дивні сонця, які так безжалісно розтоплювали тисячолітню кригу, перетворюючи її в чорні хмари? Гордий житель антарктичних висот так і не дізнався про це. Сонячне проміння обпалило йому крила, задушливі випари роздирали груди, і він, знесилений, упав на гострі скелі…

Коли підбігли люди, альбатрос був уже мертвий.

— Ще одна жертва наших сонць, — сказав старший. — Шкода. Хороший птах!

— Справді шкода! Коли б був живий, я подарував би його Софійському зоопарку. В них, мабуть, немає такого величного екземпляра.

— Тепер уже, певно, з десяток є. Експедиції з усіх кінців землі вирушили полювати на полярних тварин. У таку спеку можна впіймати навіть живого кашалота… Ну, ходім, може, перекусимо, бо робота не стоїть!