Розділ «САМОПОЧУТТЯ ХОРОШЕ»

На другий день Джіммі прокинувся в бадьорому настрої; тривалий сон зробив своє, ні про що не хотілось думати. Через годину приїхав Бейтам. Він привіз таку кіпу книжок, що Джіммі аж за голову взявся. Та це не зіпсувало йому настрою.

— Ти догадлива людина, Едуард! — сказав він. — А я оце сушив собі голову, чим заповнити стелажі бібліотеки. Негарно ж, коли вони стоять отак порожні…

— Ну, знаєш! Я привіз книжки, щоб ти не стелажі набивав ними, а голову. І не дам спокою, поки не прочитаєш усі до одної.

— Хай бог милує! Що ти, хочеш мене з світу звести? Та я за свій вік не прочитав стільки!

— Воно й видно! — сухо перебив Бентам. — А тепер доведеться читати. Якщо не вивчиш історію людства за останні двісті років, то ніколи не зрозумієш нинішніх людей і не зможеш бути щасливим серед них. Я кажу цілком серйозно.

Джіммі поморщився, але нічого не відповів і заходився знехотя допомагати йому впорядковувати бібліотеку. Здебільшого це були підручники з історії, господарських питань, а також філософські книги, праці класиків комуністичної ідеології. І лише кілька великих романів. Усі були в гарних синтетичних оправах.

— Ось тобі список! — поклав на видному місці аркуш паперу Бентам. — У такому порядку почнеш читати, інакше нічого не вийде.

Наставницький тон геофізика не дуже сподобався Джіммі.

— Оце така ваша горезвісна свобода? Ти взявся командувати, мов той фельдфебель.

— Я не знаю, що таке фельдфебель, — сказав Бентам, — але командувати тобою таки буду і командуватиму доти, поки не засвоїш основні принципи нашого життя. І якщо старатимешся й мислитимеш, то уникнеш багатьох неприємностей. На жаль (для тебе, може, й на радість), ми ненадовго мусимо розлучитись. Я завтра їду, в мене кінчається відпустка. А в вихідний день і в свята буватиму. Моя дружня порада тобі: поживи спочатку в Нью-Йорку. Читай книжки, дивись телепередачі, частіше ходи в кіно, в театр. Тут тебе не скривдять. Люди в нас хороші, в біді самого не залишать… Ну, а тепер ходімо погуляєм.

Одягшись, Джіммі покрутився перед великим дзеркалом у спальні і лишився задоволений собою. Хіба він коли-небудь одягався так елегантно? А про таке житло мріяв? Бентам кудись повіється, то ще й краще. І без нього обійдеться. Що ж тут, діти? Слава богу, двісті років з гаком на білому світі прожив…

Він усміхнувся власному жартові і повторив його в думці ще раз. Таку вже звичку мав, повторювати вдало придумане.

Широченна вулиця, залита сонцем, була жвава і водночас навдивовижу тиха. До такого контрасту Джіммі ніяк не міг звикнути. Люди йшли тротуарами якось поважно, милуючись красивими осінніми пейзажами, а поруч, буквально за кілька метрів, з карколомною швидкістю, хоч і майже безшумно, мчав бурхливий потік різноколірних автомобілів. Для Джіммі вже не було секретом, що автошляхові знаки на перехрестях тепер вказують не максимальну дозволену швидкість, як за його часів, а мінімальну, з якою мають право рухатись автомашини. Для деяких вулиць вона була вісімдесят, для інших — сто кілометрів на годину. З такою швидкістю колись було небезпечно рухатись навіть по автострадах, не кажучи вже про вулиці. Джіммі й досі не міг позбутися невідчепної думки, що все це йому сниться або він бачить неозвучений кінофільм; неприродна тиша болісно дратувала нерви.

На першому поверсі сусіднього будинку розташувався величезний ресторан. Наші друзі зайшли й звернулись до адміністратора, щоб там записали Джіммі на харчування.

— Тут обідатимеш і вечерятимеш, — сказав Бентам, який, власне, для того й повів свого підопічного «погуляти», щоб познайомити його з деякими явищами сучасності. — А сніданок готуватимеш собі вдома.

— А хіба тут не снідають?

— Снідають люди, яким треба на ранкову зміну.

— А якщо я візьму абонемент сюди, то в іншому місці хіба не маю права попоїсти? Ми з тобою бували в багатьох ресторанах, і ніхто не питав, чи є в нас абонемент, чи немає.

— Звичайно, ніхто тебе не вижене, а певний порядок все-таки мусить бути. Завідуючий повинен знати хоч приблизно, на скільки чоловік готувати.