Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

До вечора його стільки розпитували, прослухували й промацували, що він од нервового перенапруження навіть апетит втратив і, не вечерявши, заснув. А в лікарському кабінеті до пізньої ночі точилась суперечка відносно його стану.

— Нічого не второпаю! — відчайдушно махав руками головний лікар. — За всіма показниками він — нормальна людина. Але звідкіля в нього ця манія? Ніби він — зовсім не він, а хтось інший, який до того ж народився понад двісті років тому? Вперше в своєму житті зустрічаю такий випадок. У стародавніх авторів можна знайти опис такої хвороби, яка називалась «манією переслідування», але вона траплялася ще за капіталізму. В ті часи економічна залежність людей, поширена злочинність ставали причиною таких нервових потрясінь. Але ж тепер усього цього нема! Дивна річ…

— Можливо, доцільніше було б спостерігати хворого у позаклінічних умовах, — запропонувала Молерова. — Давайте відвеземо його в Америку. Подивимось, як це вплине на його стан. Досі ми знаємо лише одне: манія переслідування гнітить Кука і породжує в уяві якусь Америку, де він буцімто повинен бути в безпеці. Чому ж нам не відвезти хворого туди? Товаришу керуючий, я берусь супроводити його.

Після тривалого обговорення пропозицію Молерової було прийнято, і вранці наступного дня вона, усміхаючись, бадьоро ввійшла в палату дивака-пацієнта.

— Ну, товаришу Кук, збирайтесь! Ваше бажання буде виконано. Поїдемо в Америку. В яке місто вам треба?

— В Нью-Йорк! — радісно схопився на ноги Джім— мі, та раптом зблід. — Я вас благаю: не смійтеся з мене! Я — нещасна, душевно знівечена людина. Куди ви збираєтесь мене везти?

— Ніхто з вас не сміється. Я полечу з вами разом. Мені теж треба в Нью-Йорк.

Джіммі недовірливо глянув на неї. Знову якісь коники? Чи новий метод обслідування? Запроторять кудись та й скажуть: ось тобі Нью-Йорк! А тоді спостерігатимуть, як ти реагуєш. А може, вже й розібралися, хто він і що, і хочуть звідси його — прямо за грати? В такому разі, звичайно, краще було б залишитись у божевільні…

Принесли одяг, і Джіммі знехотя одягся. Незабаром прийшла і лікарка — в чудовому світлому костюмі, з великою сумкою в руках. Біла інститутська автомашина підвезла їх до найближчої аероплощадки, і через десять хвилин вони вже сходили з вертольота перед величезною спорудою аеропорту. У бідолахи Джіммі аж голова ходором пішла. Невже вони полетять в Америку? Казковими здавались оці летючі велетні, зовсім не схожі на той, яким він прилетів у Одесу. Вони більше скидалися на трансокеанські пароплави, ніж на літальні апарати. Лікарка потягла його за собою, і вони стали за людьми на ескалатор, який повз прямісінько в пащу одного з цих велетнів. У вестибюлі черга роздвоювалась, і пасажири займали окремі комфортабельні кабіни, мов у справжньому міжнародному експресі. Джіммі мовчки дивився на все це, і йому здавалось, що з його бідним мозком твориться щось страшне.

— Після вашої божевільні у моїй голові, мабуть, ще на одну клепку поменшало, — саркастично зауважив він своїй вродливій супутниці.

Вона посміхнулась:

— Чому ви так думаєте? Ми вважаємо, що ви цілком здоровий.

— Припустімо. Скажіть мені тільки, будь ласка, де ми зараз перебуваємо?

— У літаку на Нью-Йорк.

— Так оцю штуку ви називаєте літаком? Чому ж я ніколи не бачив нічого подібного і не чув про нього!

І як такий велетень підніметься в повітря?

В цю мить у двері постукали.

— Дозвольте мені їхати з вами! — ввічливо просився високий елегантно одягнений юнак. — Усі кабіни вже зайняті, а я неодмінно мушу вилетіти цим літаком.

Лікарка нахмурилась.

— Звичайно, ви маєте право сісти там, де вам захочеться, але могли б знайти місце і в іншій кабіні. Не думайте, я проти вас нічого не маю! У мене міркування зовсім іншого характеру…