Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

Тепер навіть зими в Нью-Йорку не ті стали. Коли-не-коли випаде сніг, але довго не затримується на свіному, зігрітому безліччю підземних труб асфальті. Тільки й того, що небо сиве й похмуре, як і раніше. Річки, канали і безмежна широчінь океану відбивали в собі це небо і були такими ж сивими й похмурими, наганяли нудьгу.

Джіммі Куку дні здавались убивчо одноманітними.

Він майже не помічав зими, бо її холодний подих не проникав крізь автоматичне термоустаткування кімнат. Єдину втіху і забуття приносило Атоммену міцне віскі, яке Діно необережно привіз йому з Колумбії. Віскі давно б уже кінчилося, коли б Джіммі не зметикував розводити його водою і доливати чистим аптечним спиртом. Він відчував, як алкоголь поступово, але невпинно підриває йому здоров’я, вбиває всі бажання, але не мав сили чинити йому опір.

Пив без особливої насолоди, бо язик від спирту ставав суконним. Пив і згадував минуле, давно померлих друзів і колег, дівчат, яких кохав. Усвідомлення того, що вже й кістки їхні потліли, а він ось живий, іноді сповнювало Атоммена похмурим злорадством, але думки знову перекидались на цей світ, на людей, серед яких живе, і сум за померлими ставав ще нестерпнішим.

«Які дивні люди! — міркував Джіммі, — Наче й простодушні, і не ховаються одне від одного, а спробуй-но розкусити їх! Нізащо! Хіба ж можна зрозуміти, що понесло Світозара на вірну смерть на якусь далеку, нікому не потрібну планету? Навіщо Діно-космонавтові залишати Землю на все життя і пертися кудись на ту Юнону?..»

Часто перед тим, як напитись, Джіммі брав у руки пляшку й вмощувався перед телевізором. Одна за одною мінялись програми, і Джіммі забував навіть про віскі. Кругом по світу відбувались важливі події. Ставали до ладу велетенські заводи-автомати, які виробляли щомісяця сотні тисяч автомобілів чи телевізорів. Десь вручали всесвітні нагороди діячам науки, мистецтва, спорту. На стадіонах, які вміщували жителів цілих міст, урочисто відзначали наслідки змагання між окремими народами. Телерепортажі водили Джіммі по всіх закутках земної кулі та сусідніх планет. Закінчували розморожувати Антарктиду. В низовій частині її створилось море, а повноводні ріки перетинали материк в усіх напрямках. У долинах і гірських впадинах блищали тисячі озер. Людство раділо, що розморожені віковічні льодовики майже зовсім не підняли рівня води в морях та океанах, залишившись на самому континенті. Таким чином, гігантські насипи, зроблені вздовж узбережжя інших материків, виявились непотрібними.

Інший репортаж показував трудові будні людей на Марсі. Там саме кінчалась сівба. Витріщивши очі, Джіммі спостерігав, як сотні машин, керованих невидимою рукою, зорювали безмежні лани, як за машинами повільно летіли дивної форми літаки, рівномірно сіючи в розкриті борозни насіння.

Потім камера заглядала в розкішний будинок, де жили люди — ціла сотня веселих чоловіків і жінок. Одні розмовляли про щось, інші грали в шахи, читали, сиділи за пультами і керували тисячами машин, що давали людству хліб.

Ось серед вільних од чергування настало пожвавлення. Поруч на ракетодромі «приземлився» черговий корабель, який прилетів з матінки-Землі. Прибула нова зміна. Половина робітників після двомісячної праці на Марсі повернеться на батьківщину. Разом з ними повертається на Землю і кінооператор.

Джіммі змінив програму. Софійський телецентр повідомляв про героїзм людей, які полетіли на Місяць ліквідовувати аварію на центральній ретрансляційній станції. Цю станцію побудували болгарські інженери, і її довірили Болгарії. Вона збирала передачі усіх телестанцій Землі і повертала їх знову на Землю.

Джіммі був вражений передачами з Місяця. Програми показували гігантські заводи, високі будівлі, автоматичні станції для спостережень за Космосом, величезні склади і аеродроми проміжних ракетних рейсів; звідси ракети вирушали в далекі міжзоряні польоти. І ніде жодної людини. Тільки в репортажі про ліквідацію аварії було показано кілька чоловік у страшних скафандрах. На Місяці немає повітря, і нормальне життя неможливе, але всемогутня людина керувала всіма спорудами з Землі. А на випадок аварії інженери за якихось три години долітали до Місяця і, надівши скафандри, ліквідовували її.

Інший сміливий оператор водив глядачів у небезпечну подорож навколо таємничої Венери. Густа отруйна атмосфера щільно окутувала блискучу королеву земного неба, і глядач бачив дуже мало, але це викликало ще більше захоплення безмежною хоробрістю людей, які відважились заглянути під смертоносну паранджу вечірньої красуні.

У Атоммена аж дух перехопило. Він і досі не міг повірити, що це не сон. З цих передач він сприймав цілком свідомо лише одне: люди змінились, страшенно змінились, але в душі у них горів той вічний вогонь, який весь час примушував їх щось шукати, за щось боротися.

Так, він добре бачив у чотирикутне віконце телевізора, які чудеса відбувались у світі. Відбувались незалежно від нього, проходили повз нього, і робили їх ті, кого він потай називав наївними телепнями. І світ починав здаватись йому ще більш загадковим, далеким і чужим.

Джіммі перехиляв пляшку і пив, пив, аж поки перед очима не падала чорна завіса забуття. Тоді зелений змій брав його під свою опіку, наповнював кімнату іншими, такими бажаними картинами, в яких Джіммі неодмінно грав головну роль. З величезним брильянтом у кишені він повертався до свого, колишнього Нью-Йорка, ходив вулицями, гордий і могутній, а люди і хмарочоси кланялись йому в пояс. Оркестри спеціально для нього виконували марші, дорогу перед ним встеляли квітами, голлівудівські красуні обіймали його і просили автограф. Джеймс Гарольд Кук, прозваний Атомною людиною, повертався з тріумфального походу проти комунізму. Він нічого не взяв звідти, ніяких трофеїв. Навіщо вони йому? Тільки один брильянт узяв, та й то через те, що цей брильянт разів у двадцять більший за «Великого могола», який прикрашає британську корону.

Джіммі проголошував промови, тримаючи перед собою порожній бокал замість мікрофона, проклинав, погрожував комусь, співав і кінець кінцем засинав у кріслі, притиснувши до грудей важкий брильянт…

Одного ранку він випадково зупинив свій каламутний погляд на розчиненій поштовій скриньці письмового стола. На дні скриньки блищав патрон. Хто б це міг написати? Давно вже, здається, ніхто не писав йому. Забули про нього. Тільки Бентам регулярно розмовляв по відеофону, але Джіммі завжди відповідав на його запитання односкладовими словами і вперто уникав дивитись у вічі. Він підсвідомо починав звинувачувати геофізика в своєму нещасті, і до серця підступала ненависть до невичерпної бадьорості і енергії Бентама.

Щоб уникнути візитів Сілверстона, який обережно й лагідно продовжував свої спроби прищепити йому любов до математики й техніки, Джіммі просто вимикав відеофон на той час, коли уповноважений не був на роботі, і не відчиняв дверей, коли той стукав. Боявся, щоб старий, бува, не взявся контролювати і опікати його.

А тепер? Хто б це міг згадати про нього?