Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

На тротуарі зупинились. Зібрався натовп. Чолов’яга з золотим значком читав йому нотацію, але Джіммі, не розуміючи і не слухаючи його, хижо озирався навкруги, мов лисиця в капкані. «Зараз оштрафує, — міркував він. — А в мене — ні цента. Поведе в поліцію. Там скажуть: «Пред’яви паспорт!» І все!..

Несподівано для всіх Атоммен вирвався з рук охоронця і, скориставшись загальним замішанням, чкурнув куди очі бачать.

Опинившись біля входу в метро, Джіммі, не довго думаючи, пірнув під землю. Грубо розштовхавши людей, він шугнув у вагон і поїхав невідомо куди. Але їхати далі було небезпечно. На другій зупинці вирішив залишити метро, доки не встигли підняти на ноги поліцію. На вулиці переховуватись значно легше. Та коли вийшов на поверхню, раптом згадав, що їхав у метро, а ніхто, як і в Варні, не брав з нього грошей. Од страху вилетіло з голови, що болгари, певно, теж ліквідували в себе грошову систему. Виходить, отой поліцай і не збирався штрафувати його? А він дурною поведінкою накликав на себе підозру!

Картаючи себе найдобірнішими епітетами, Джіммі вийшов на широку вулицю й несміливо оглянувся довкола. Величезні споруди, безперервний потік людей і авто. Що ж робити? Треба якнайшвидше тікати звідси. Певно, тут аж кишить таємними агентами. В цю мить його погляд упав на блискучу вивіску з довгим золотим написом. Прочитавши одне слово — «Бельгія», Джіммі попрямував до багатокрилих скляних Дверей. У просторому, зі смаком умебльованому фойє туди й сюди ходили люди, раз у раз розчинялися двері численних кімнат.

— Пробачте, — зупинив Джіммі якогось молодого службовця з папкою в руці. — Я можу поговорити з ким-небудь з ваших босів?

— З ким? Я вас не зрозумів.

— Ну, з якоюсь відповідальною особою. Ви — бельгієць?

— Бельгієць.

— А от я — американець, — конфіденційно шепнув йому на вухо Атоммен. — Мені обов’язково треба поговорити з кимось із ваших у дуже делікатній справі.

— Ходімте, я вас поведу до відповідального секретаря!

Вони піднялись на другий поверх. У кабінеті за масивним полірованим столом сидів чоловік у елегантному світло-сірому костюмі.

— Будь ласка, — люб’язно всміхнувся він і жестом вказав на зручні низенькі крісла.

Джіммі стомлено впав у крісло і недбало перекинув ногу на ногу.

— Я — американець, — поважно промовив він.

— Ага, — спантеличено глянув відповідальний секретар на Атоммена, який у цей час простягнув руку до столика, взяв з вази сигару, запалив і з зухвалим самовдоволенням випустив густу хмару ароматного диму.

— Не курив кілька днів, — пояснив він.

Секретар усміхнувся.

— Отже, я — американець… — знову почав було Джіммі, але відповідальний секретар перебив його:

— Чим можу бути корисний?

— Хочу просити вас допомогти мені в одній справі. Не зайве буде нагадати вам, що Америка багато допомагала й допомагає Бельгії. План Маршалла, НАТО і так далі. — Джіммі говорив поважно, бундючно, з гідністю громадянина великої держави.