Розділ «НА БАТЬКІВЩИНУ»

— Чого, чого? Хоч убий, не второпаю! Про які гроші ти мелеш, чоловіче? Наче з романів Бальзака чи Драйзера виліз!

— А хіба квитки без грошей?

— Слухай, чоловіче добрий, перестань знущатися. Ось тобі вхід у метро! Доїдеш до аеродрому. По написах побачиш, який літак на Софію. Все! Мені вже набридло. Шкода, що так вийшло у нас з тобою, але ти якийсь чудний і нестерпний. Бувай здоров!

Він пішов геть і швидко зник за рогом першої поперечної вулиці.

— Діно, чуєш, Діно! Прошу тебе… — кинувся навздогін Атоммен, але болгарина вже не було.

Сумний і збентежений. Джіммі Кук зіщулився і принишк. Що ж тепер? Куди податись? Навпроти сяяла висока мармурова брама метро. Треба негайно тікати звідси, поки не напоровся на Охорону людини. Здається, вона втратила за ці дні його сліди, і було б безглуздо тепер самому лізти їй в руки.

Обережно озирнувшись на всі боки, Атоммен шугнув у браму і змішався з натовпом. Спіральний ескалатор спустив його під землю. Але яка ж це станція метро? Своєю різноколірною мармуровою колонадою, красивими скульптурами, барельєфами та мозаїкою величезний зал скидався на імператорський палац. Джім— мі зупинився, ошелешений. На великій неоновій таблиці спалахувало й гасло безліч написів. Деякі з них були англійською мовою. З приглушеним гуркотом раз у раз обабіч перону зупинялись і відходили поїзди підземної залізниці.

«На вокзал», — прочитав Джіммі на одному з них і вскочив у вагон. Через кілька хвилин двері автоматично розчинились, і Атоммен вийшов. Неонові написи вказали дальший шлях. Ескалатор привіз його прямо в вестибюль величезного вокзалу.

«Ого! Підземною залізницею під самісінький вокзал. Здорово придумано!»

Атоммен глянув на стіну. Написи різними мовами говорили, що це місто — курорт міжнародного значення. Під самою стелею висів величезний годинник. Джіммі звірив час із своїм годинником і підвів голову. Перехожі чомусь підозріло посміхались. Атоммену стало неприємно, і він поспішив вийти на перон. Там його вразила нова картина. Поїзд не поїзд, а скоріше валка двоповерхових металевих будинків на колесах, стіни яких вилискували нікелем. У бідолашного Джіммі аж дух перехопило. Навколо метушились веселі, засмаглі на південному сонці люди.

— Софія? — зупинив Джіммі якогось довгоногого хлопчака.

Підліток мовчки кивнув головою і пірнув у найближчий вагон. Джіммі рішуче попрямував за ним. Перше, на що звернув увагу, зайшовши в комфортабельний тамбур, були кришталеві стіни. Стрункі східці вели на другий поверх, але Джіммі не наважився піднятись, а пішов коридором, застеленим чудовим килимом. Двері більшості купе були розчинені, і Джіммі побачив там зовсім небагато людей, які сиділи навколо маленьких круглих столиків, зручно вмостившись у м’яких кріслах. «Цей вагон не для мене. Мабуть, м’який», — вирішив Джіммі і перейшов у інший, шукаючи скромнішого купе. Але скільки не блукав по всьому поїзду, нічого підхожого не знайшов. Це були наче й не купе, а салони найбагатших нью-йоркських комерсантів. Натрапивши на зовсім порожнє купе, Джіммі зайшов і примостився скраєчку на дивані біля вікна. З дзеркала на нього глянуло змарніле бліде обличчя в темній рамці каштанового волосся.

Поліз у кишеню по гребінець, але його там не було — певно, залишився в старому одязі. Джіммі спробував пригладити чуб долонями, але марно: він стирчав у всі боки, скуйовджений і брудний. Не зайве було б викупатись. Але де? Атоммен пригадав, що востаннє купався в Антарктиді. Ех, добратися б якось до Америки, а там і душ, і все, що твоя душа забажає! В голові промайнула думка, що, власне, і тут непогано, може, навіть краще, ніж у них: скрізь такий комфорт, і ніде не вимагають грошей. Але він, Джіммі Кук, винен перед цими людьми і мусить утікати від них. Правду кажучи, комуністи ніби не такі й страшні. І комунізм їхній теж виявляється, непогана справа…

Поринувши в думки, Джіммі й не помітив, як поїзд рушив. Тут усе робилось тихо й непомітно, зовсім не так, як у галасливій Америці.

Двері купе безшумно розчинились, і на порозі став елегантний юнак. Він зняв капелюха і щось промовив посміхаючись. Джіммі, нічого не зрозумівши, тільки плечима знизав. Юнак спантеличено глянув на нього, але таки скинув пальто і сів у найдальшому кутку. Повернувшись до Джіммі, він удруге звернувся до нього незрозумілою мовою. Джіммі сидів як на голках. Що він питає і чому так пильно дивиться? Може, це — агент. Та ось юнак заговорив англійською мовою:

— Товаришу, вам неприємно, що я зайшов до вас у купе?

— О, прошу вас! — квапливо вигукнув Джіммі з напускною щирістю. — Я спочатку не зрозумів вас.

— А ви не матимете нічого проти, коли я ввімкну музику?

— Вмикайте, якщо хочете.

Чоловік простяг руку до великого телевізора, що стояв на столику поруч, і почав шукати музику. Купе сповнилось людськими голосами, уривками пісень, музичними фразами. Очевидно, подорожньому не траплялось нічого цікавого. Джіммі виглянув у вікно. Але, крім далекої гнучкої лінії горизонту, темних смуг лісу та неясних обрисів прозоро-синіх гір, нічого й не побачив. Наче не поїздом їхав, а летів літаком.