Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Чітко працює наш ОЛ, — зауважив академік Сіверський. — Я ж вам казав, що йому нікуди тікати. Гм, живемо в такі часи, коли на планеті абсолютно неможливо сховатися, навіть на годину. Погано, правда?

— А навіщо ховатись? — здивувався молодий хірург, не зрозумівши жарту.

— Ну, просто так! Скажімо, захочеться тобі сховатись від когось. Нашкодив і боїшся, щоб не впіймали…

Бентам з хірургом спантеличено дивились на академіка. Навряд чи доводилось їм коли відчувати необхідність ховатися від людей.

— Ех, молодь, молодь! — розсміявся старий. — Що ви знаєте? Колись, як мені було стільки, як вам, траплялись на світі людці, які ховалися від людей або приховували від них свої вчинки. Наш Атоммен, певно, з таких. А вам це тепер навіть невтямки. І так воно й мусить бути: життя не стоїть на місці. Поживете з моє, побачите самі, що молодші не дуже розумітимуть вас.

— А ви, товаришу академік, сподіваюсь, доживете й самі до того часу. З усього видно, що ви не маєте наміру здаватися, — пожартував хірург.

— А що? — пригладжуючи рукою буйні сиві кучері, засміявся Сіверський. — Житиму років до ста шістдесяти! Як ви думаєте: дотягну?

— Ще б пак! — обізвався хірург.

А Бентам аж язиком прицмокнув:

— Гм, поважний вік! Нічого не скажеш.

— Не сумуйте! Ви житимете ще довше, — сказав академік і підвівся. — Що ж, поговорили — і досить! Побачимо, що ще можна зробити з кров’ю нашого втікача, та й будемо збиратися. Цей нескінченний день починає діяти мені на нерви. Я вже скучив за нашою Москвою. Знаєте, там уже випав перший сніжок. Скільки він радості приносить! І як ви отут живете?

— Ми звикли, — сказав Бентам. — Та вже скоро буде не так жарко. Ночі і снігу, правда, при штучному сонці не обіцяю. Можливо, згодом повернемо Антарктиді частину її минулого, але поки що немає змоги.

Помітивши, що вчені лаштуються до роботи, Бентам сів біля відеофона і розкрив книгу. Але думки його полинули далеко-далеко звідси, туди, де людина з минулої епохи блукає по світу сама, мабуть, нещасна і перелякана тим новим, незрозумілим, що її оточує. І чого цей Джіммі втік? — ніяк не міг второпати геофізик. — Що призвело його до небезпечного вчинку? Він, Бентам, наприклад, ніколи б не наважився так відчайдушно забратися в порожню вантажну ракету. На це міг штовхнути тільки страх. Але чого він боявся?

У двері тихо постукали. Ввійшов Світозар. Помітивши, що академік Сіверський працює, він навшпиньках попростував через зал до Бентама.

— Едді, я тебе з самого ранку шукаю. Де ти пропав? Як там наш Атоммен? — запитав він пошепки.

— Накивав п’ятами, — посміхнувся Бентам.

— Як? Утік? Ти жартуєш! А він мені до зарізу потрібен.

— Навіщо?

— Ще й питаєш! Це ж моя головна професія: історія звичаїв.

— Ти нічого не втратив. Що він може дати тобі нового? Він журналіст, а всім відомо, що журналісти ніколи нічого до пуття не знають.