Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Я високо ціную твої дотепи, тільки мені не до них. Скажи, що можна зробити? Чому він утік?

— Саме над цим і я відколи вже сушу голову.

— Журналіст, капіталіст… Слухай, Едді, — раптом пожвавішав Світозар. — А не здається тобі, що в цього янкі нечиста совість? Він жив тоді, коли комунізм уже існував на деякій частині земної кулі. І, певно, має якісь «заслуги» в боротьбі з комунізмом. Він ще не второпав, що комунізм тепер на всій планеті, і втік од нас, щоб уникнути кари.

— Браво! Ось що таке знання історії!.. Здається, маєш рацію. А він тепер уже, мабуть, долітає в ракеті до Одеси.

— Гм, випадок навіть стає цікавішим. Тепер тільки ходи і спостерігай його поведінку! Едді, — майже вигукнув Світозар. — Я їду в Одесу.

— Стривай, стривай! Ти що: з глузду з’їхав? Ще невідомо, чи він справді в Одесі.

— Знайду. Де б не був. Хоч на самому дні океану. Невже ти не розумієш, що значить цей випадок для науки?

— Такому ентузіазмові можна позаздрити! І все— таки сядь і почекай! Я думаю, мені скоро подзвонять з Одеси.

Джіммі Кук опритомнів, коли до його вух долинули акорди незнайомого, але надзвичайно приємного музичного твору. Десь грав симфонічний оркестр, і звуки поступово наповнили всю кабіну. Потім вони, мов прибій, враз відкотилися, затихли, і на цьому мелодійному фоні затремтів чистий жіночий голос. Джіммі аж на лікті звівся од несподіванки. Оглянувся. В кабіні було темно, як і досі. В верхній люк заглядали великі зірки. Звідкіля взялася ніч? Він же вирушив зразу після обіду! Скільки ж тривав цей політ? Джіммі підніс руку з годинником до очей, і музика раптом стала гучнішою. Як не дивно, але оркестр грав саме в годиннику, цей прекрасний жіночий голос долинав з-під циферблата. Щоб пересвідчитись, Джіммі приклав годинник до вуха. В цю мить оркестр заглушив співачку громовим крещендо, і Джіммі аж одсахнувся. У вусі залящало. Сумніви розвіялись. У маленькому годиннику, який він, просто кажучи, поцупив у люб’язного Бентама, було вмонтовано чи то радіоприймач, чи патефон, чи ще якесь чортовиння. Але цей острів за один тільки день ошелешив його такою безліччю несподіванок і переполохів, що нерви почали притуплятись і Джіммі не знайшов у собі сили навіть здивуватись.

Співачка закінчила арію, оркестр підхопив фінал, і довкола знову запанувала тиша. І ця тиша здавалася ще страшнішою. Мовчки переморгувались зорі в ілюмінаторі, безгучно мчав кудись дирижабль, і тільки серце в грудях у Джіммі тривожно калатало.

Світлі стрілки годинника показували чверть на шосту. Але чого: дня чи ночі? Джіммі вирушив годині о третій дня. Тоді було видно, а тепер ніч. Невже він летів півдоби непритомний? Неможливо! А коли ні, то політ триває не більше двох годин. Звідки ж тоді ці зорі?

Неспроможний розгадати таємницю, Джіммі сперся на м’яку спинку крісла і заплющив очі, бо дивитись у цю жахливу темряву було боляче. Та коли він знову розплющив очі, то був здивований якимись блідими сутінками. В кабіні швидко світліло і рожевіло. Джіммі, зрадівши, нахилився над ілюмінатором, який угледів у себе під ногами. Далеко-далеко внизу простяглася безмежна сиво-біла рівнина. Невже сніг? Чи, може, хмари? І від того, і від іншого поза шкірою пробирало морозом. Що це за країна? І як машина приземлиться сама? Джіммі чув, що є ракети, керовані на відстані; він навіть сам писав колись у своїх статтях, що в атомний вік такі машини розвозитимуть і пасажирів, але одна річ — писати про них, зручно вмостившись за письмовим столом, і зовсім інша — втелющитися в таку машину власною персоною. Невже більшовики оце такого досягли? І все-таки машина є машина, і сліпо довірятись їй не можна. Бува, щось зіпсується! Недарма ж самі більшовики перевозять у ній тільки вантажі!

Від думки, що машина може зіпсуватись, у Джіммі аж у серці похололо. Оте, що внизу, — чи то сніг, чи то хмари, — готувало йому жахливу смерть, про яку ніхто навіть не дізнається.

Джіммі намагався опанувати себе, повертаючи думки на інше. Одне було незаперечним фактом: більшовики при такій техніці можуть і, певно, вже готуються бомбардувати і Нью-Йорк, і Вашингтон, і Чікаго. Але як попередити своїх? Як розкрити цю жахливу таємницю, єдиним свідком якої на весь західний світ є він? Навіть коли б пощастило благополучно приземлитися в Одесі, його вмить спіймають: там — Росія, і іноземця враз помітять.

У кабіні ставало дедалі світліше. Сходило сонце, і його проміння заливало рожевим світлом ілюмінатори. Але земля внизу, як і раніше, була оповита сиво-білою ковдрою хмар. Машина летіла дуже високо, та Джіммі не відчував холоду, і дихалось Легко. Був тільки паралізуючий страх, якого він марно намагався позбутися. Незабаром Джіммі помітив, що машина уповільнила швидкість, бо його, мов потужним магнітом, тягло вперед. На мить у кабіні настали сутінки, скло ілюмінаторів затягло білою плівкою, потім знову засяяло сонце. Джіммі зажмурився і, затамувавши подих, глянув униз. Вода… Синя, безмежна, розбурхана вода. А ось і берег! На березі велике місто, пристань і кораблі, кораблі. Машина круто йшла на посадку, описуючи над землею велетенські кола.

«Одеса на Чорному морі», — згадав Джіммі. За морем Туреччина. Ех, аби оце в Туреччину якось перемахнути!

Земля, здавалось, летіла на нього. Ось уже будинки, асфальтоване поле. Легкий поштовх — і машина стала. У вухах ще й досі шуміло, і крізь цей шум до нього долинали людські голоси. Потім застукотіли кроки, і двері кабіни розчинились. Джіммі встав з крісла і підняв руки вгору. Але замість сподіваного револьвера з чотирикутника дверей витріщилось рум’яне й усміхнене хлоп’яче обличчя. Юнак вигукнув кілька незрозумілих слів, потім почав бездоганною англійською мовою:

— Живі-здорові? Як ви себе почуваєте? Мабуть, не дуже весело летіти самому в транспортній машині, га? А чому це ви так руки тримаєте? Може, захворіли?

Ошелешений люб’язністю, Джіммі здивовано опустив руки, намагаючись посміхнутись:

— Дякую, все гаразд.