Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

Він вирішив не пити, поки не з’ясується ситуація. А такий аристократичний обід на цьому далекому острові, певно, коштує кругленьку суму. Та навіть хоч би коштував копійку: в кишені у нього, крім кількох паперових доларів, не було нічого, а долари показувати тут небезпечно. Коли б хоч більше ніхто не зайшов обідати! Джіммі глянув на Бентамів годинник і заспокоївся. Обідня пора давно минула. Він їв, одночасно обдумуючи кінець своєї пригоди. Жінка, примостившись за найдальшим столиком, читала якусь товсту книжку. Вона занадто швидко гортала сторінку за сторінкою, раз у раз поглядаючи на нього з відвертим бажанням завести розмову. Та бідолашному Джіммі було не до розмов. Допавшись до їжі, він уже не міг одірватись від неї. Нарешті випив ще зо дві склянки лимонаду і витер губи м’якою салфеткою.

— Чого-небудь солоденького на закуску не хочете? — не підходячи, запитала жінка.

Джіммі примружив очі:

— Гм. Не завадить. Будь ласка, виберіть мені на свій смак що-небудь добреньке.

— Ось зараз!

Не встигла офіціантка вийти з залу, як Джіммі схопився з-за столу й накивав п’ятами. Розраховано було, що вона, вибираючи десерт, затримається, а він за цей час буде вже далеко. Джіммі, обходячи житлові блоки, швидко попрямував у той бік, де залишив машину.

А в цей час офіціантка вийшла з буфету. Побачивши, що дивного відвідувача нема й сліду, здивовано знизала плечима й розчаровано заходилась сама коло десерту.

Звернувши за будинок, Джіммі рантом опинився на широкому бетонованому полі. Від несподіванки він витріщив очі і завмер на місці» На довгих злітних доріжках, мов худоба на тирлі, лежало багато величезних металевих машин, схожих зовні на дирижаблі. Поміж ними сновигали грузовики. Якісь дивовижні крани, з могутніми прудкими руками-важелями вантажили й розвантажували дирижаблі. Хоч Атоммену доводилось бачити дирижаблі тільки на картинках, але він знав, що їх будують з парусини або іншого легкого матеріалу. А ці були явно металеві, до того ж набагато більші, без гондол, і крани завантажували їх так, як завантажують трюми пароплавів, його аж пересмикнуло. Коли б якось розповісти про все це в Америці! От було б слави! А грошей, грошей!.. За рогом заговорили незрозумілою мовою. Джіммі опам’ятався, згадав, що не заплатив за обід і, не довго думаючи, широкими кроками попростував на аеродром. Вартових ніде не побачив, як взагалі не побачив жодної людини в формі, і це було чи не найдивнішим. Ніхто не зупинив його, навіть не звернув на нього уваги, коли він підійшов до однієї з цих велетенських машин і, обійшовши кругом, опинився проти відкритих трюмів. Джіммі вирішив, що коли з ресторану й шукатимуть його, то навряд чи заглянуть сюди. А чому б не скористатись нагодою і не розглянути машину зблизька, дізнатись хоч трохи, як вона збудована? Тут не виявляли аж ніякої пильності, певно, вважали, що на їхній острів шпигунові проникнути абсолютно неможливо. Раптом Джіммі знайшов відповідь на питання, що бентежило його найбільше. Кожен, з ким йому доводилось зустрічатись на острові, чудово розмовляв по-англійськи. Очевидно, сюди брали тільки таких, хто добре володіє цією мовою, і навчали їх тут, щоб потім засилати в Америку. Можливо, саме тому й не звернули уваги на те, що він — американець. Але все одно треба держатись осторонь. І бути обережним.

Кілька чоловік у легкому спортивному одязі вештались біля машини і стежили за автоматичним розвантаженням. Вони тихо розмовляли між собою по-російськи і, посміхаючись, раз у раз позирали на Джіммі. Він підійшов до носової частини дирижабля, що гордо височіла над землею. Один з чоловіків гукнув щось до нього. Джіммі вже було повернувся, та потім удав, ніби не зрозумів, що звертаються до нього. Чоловік наздогнав його і знову щось сказав.

— Не по-ні-ма-ю, — по складах пробелькотів Джіммі два з трьох російських слів, які знав.

— А по-англійськи розумієте? — запитав той, і на обличчі його застигло здивування.

— О, йєс, — зрадів Джіммі.

— А що ви тут робите?

— Нічого. Дивлюсь.

— Спереду машини заходити не можна. Небезпечно. І взагалі, краще не потрапляйте на очі нікому з Охорони людини. Бо як побачать, що швендяєте по аеродрому, клопоту не обберетесь.

Джіммі зблід.

— Ну, ви вже й перелякались! Звідки ви? Пробачте, ми весь час сушили собі голову в догадках, хто ви такий. Такого одягу нам не доводилось раніше бачити.

Джіммі долонею витер з обличчя піт.

— Страшенно жарко у ньому в таку спеку, — ухилився він од відповіді, гарячково міркуючи: мабуть, тут багато іноземців, якщо їх розпізнають навіть по одягу. Щоб він провалився крізь землю, цей проклятий острів, де щохвилини стикаєшся з новими й новими протиріччями! І все-таки «Охорона людини» — факт, і дай боже не напоротися на неї.

— Так ви переодягніться! — знову нагадав чоловік. — Ми й то дивуємось, чого ви себе морите в такому одязі.