Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

У найтемнішому кутку Джіммі сів на підлогу, причаївся і втупив очі у світлий отвір люка. Кожну мить там могла з’явитись чиясь голова. Може, його навіть помітили. Але він ставив на карту все. Хіба й так його життя не висіло весь час на волосинці? Чи минула хоч одна хвилина, щоб він не дрижав перед цією самою загадковою Охороною людини, ніби ось-ось потрапить в її пазури?

В люку щось заскреготало. Всередині раптом стало темно, як у могилі. Це закрились люки. Бідолашний утікач полегшено зітхнув. Хоч до чорта в зуби, хоч у самісінький кремль, тільки не на цьому проклятому острові! А там, може, пощастить зв’язатися з дипломатичними представниками Америки. Як він сказав?

Одеса? Це крупний порт. От коли б там був американський консул!

Велетенський тулуб літального апарата ворухнувся. Якесь тихе й рівномірне гурчання хвилями долинало з задньої частини, де були розташовані короткі дельтоподібні крила. Джіммі підвівся, але в цю саму мить машина з карколомною швидкістю одірвалась від землі. Атоммена кинуло назад, і він боляче вдарився головою об стіну. Потім зсунувся вниз і ліг прямо на підлогу, йому стало страшно самому в цій просторій темниці, що мчала у невідомому напрямку. Захотілось підсунутись ближче до пілотської кабіни, звідки заспокійливо дивилась на нього світла цяточка. Але небезпечно було виявляти свою присутність. Пілот негайно повідомить куди треба, і в Одесі Охорона людини спіймає його, як куцого зайця. Джіммі заплющив очі, бо темрява неприємно різала зір. Він силкувався навіть думати про щось інше, приємне, щоб якось розігнати страхи, що полонили його душу. Джіммі уявив собі повернення до Америки. Друзі, які давно вже й поховали його, тепер влаштували захоплену зустріч. Преса аж захлинається. А він приємно усміхається американцям з телеекранів. Потім робить сенсаційні відкриття. Розповідає свої особисті враження від більшовиків. Після цього сідає за свою книжку проти комунізму, яку давно час закінчити. Він уже добре розкусив цих більшовиків. Дарма що вони прикидаються такими ягнятками. Знаємо їх! От тільки б дістатись до Нью-Йорка. Швидше б…

Думки про невідоме, що чекало його попереду, знову сповнили серце тривогою. Раптом він підстрибнув мов ужалений. Адже пілот, який не знає, що він тут, може підняти корабель на величезну висоту. У нього самого, певно, є кисневий апарат, і кабіна, мабуть, зачинена герметично. А Джіммі без повітря, в смертоносному вакуумі і низькій температурі перетвориться на крижану бурульку.

Він повз і повз, а мерехтлива цяточка ніби віддалялась від нього. Пообдирав до крові руки, серце калатало у самому горлі — от-от вискочить. Несподівано з розгону грюкнувся об щось головою — аж застогнав од болю. Підвів голову. Вгорі лагідно мерехтіло світло. Джіммі звівся на ноги, обмацуючи руками стіну: скло! Вікно якесь. А світло мерехтіло за ним. Він заплющив очі, потім розплющив знову. Поступово почав звикатися з темрявою і розрізняти деякі предмети. Ага! Світла цятка — то маленька лампочка, вмонтована над системою апаратів і приладів, переплетених густою сіткою проводів. За склом Джіммі розгледів і місце для сидіння, але пілота не було. Аж мороз пройшов поза шкірою. Де ж пілот?.. Джіммі гарячково почав обмацувати стіни, намацав якусь ручку і натис на неї. Виявилось, що це не вікно, а засклені двері, які зовсім легко відчинилися. Джіммі просунув спершу голову, а потім, тремтячи всім тілом, зайшов до кабіни. Кабіна була невелика, і лампочка трохи розсіювала морок.

— Чуєш, де ти? — не своїм голосом гукнув Джіммі.

А у відповідь почув лише тихе дзижчання приладів.

— Ей-еей!.. — щосили загорлав Джіммі. — Е-е-еййй!..

Вигук луною прокотився довгим чорним тунелем вантажних відсіків і, відбившись від протилежної стіни, повернувся назад, зловісний і таємничий. Джіммі конвульсивно роздер комір сорочки, похитнувся, впав у крісло і заридав. А машина тим часом з швидкістю метеора мчала на висоті ста кілометрів під яскравими зорями південної ночі, впевнено керована по радіо з острова Шарко.

Втечу воскреслого помітили тільки тоді, коли він був у ракеті за кілька тисяч кілометрів від острова. Правда, Едуард Бентам заходив до нього в кімнату раніше, але тоді Джіммі спав міцним цілющим сном. Геофізик не хотів будити його, зсунув штори і подався до своєї лабораторії. А коли через дві години повернувся, щоб забрати воскреслого з собою, того вже й сліду не було. Бентам оббігав усіх і нарешті прибіг у лабораторію до московських професорів.

— Його немає! Втік!

— Хто? — спокійним тоном запитав академік Сіверський, який саме сушив голову над якимись формулами і обчисленнями.

— Як хто? Атоммен!

— Утік?

— Уявіть собі! І мабуть, на моїй машині, бо вона зникла.

Сивий академік усміхнувся:

— Злякався, бідолаха. Я не думаю, Що йому щось загрожує. Нічого поганого з ним не трапиться, а коли й зіткнеться сам з дійсністю, то якось оклигає, переживе. Ви повідомили Охорону людини?

— Ще ні. Хотів спершу порадитися з вами.

— Подзвоніть їм і запитайте, може, вони вже й знайшли його де-небудь. Передайте їм, щоб були до нього уважні! Хай тільки стежать за ним, а не чіпають. Скажете — наш пацієнт! І більше нічого. Не будемо поки що розкривати таємниці. А там побачимо.