Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Дуже радий. А ми хвилювались, коли нас повідомили, що в машині людина. Переживали: чи добре задраїли люк, бо інакше вам була б кришка. А ви теж, нічого не скажеш… смілива людина! Недовго думаючи — гоп — і в машині, ха-ха-ха!

— Гей, Федя, — гукнули знадвору, — чого так довго?

Хлопець схаменувся:

— Будь ласка, давайте вийдемо на чисте повітря!

Джіммі подибав до виходу навмисно повільно, щоб мати час обдумати, чого йому влаштовано таку зустріч.

Біля машини зібрався чималий натовп. Заклацали фотоапарати, зацокотіли кінокамери.

«Чи ба! Роздувають сенсацію, — з прикрістю подумав Джіммі. — Завтра їхні газети гримітимуть, і в Америці подумають, що я став зрадником. Та коли б хоч було що зраджувати… А то так. Треба скористатись випадком, поки не пронюхали що до чого!»

Він сковано усміхнувся журналістам, які тут же кинулись до нього з записними книжечками і апаратами, але інтерв’ю так і не відбулось. Хлопець, що супроводжував його, і ще один, з золотим значком на лацкані піджака, сердито розштовхали журналістів і повели свого підопічного асфальтованою стежкою до аеровокзалу.

— І як тільки вони дізнались, оці журналісти? — бубонів невдоволено хлопець. — Ви не сердьтеся, товаришу. Їм просто здалось цікавим, що людина пролетіла такий шлях сама в вантажній машині. Завтра посміхатиметеся з «Сторінки розваг».

Дарма, дарма, — відповів Джіммі. — А куди ми йдемо?

— В службу Охорони людини. Вам потрібні відпочинок і лікарський огляд. Можливо, подорож все-таки вплинула на вас негативно. Та й порядок такий.

Але ж я здоровий, — белькотів Джіммі і з завмиранням у серці думав, що цього разу вже не уникнути пазурів проклятої Охорони людини.

Зайшли до просторої приймальної. Щоб якось виграти час, Джіммі запитав, де вбиральня. Йому показали. Він зайшов, защепнув за собою двері і обережно виглянув у віконце. Воно виходило в вентиляційну шахту.

І хоч це був перший поверх, шахта здавалась глибоченькою. Внизу було видно якісь двері. Через них у підвал… І… на вулицю! Джіммі швидко прикинув у думці, яка глибина шахти. Не більше чотирьох метрів. Якщо звіситись на руках з лутки, залишиться два метри з гаком. На такий стрибок відважитись можна. За мить Джіммі здерся на вікно, міцно вхопився руками за лутку і вистромив ноги в шахту. Повиснувши на руках, глянув униз, щоб побачити, куди стрибати. Йому раптом стало страшно, але повертатись назад було вже пізно. Руки отерпли і не змогли б уже підтягти тіло вгору. Пальці самі розчепірювались і сповзали по гладенькій дошці. Джіммі зціпив зуби і з останніх сил відштовхнувся од стіни. Внизу його сильно вдарило по п’ятах, трусонуло так, що аж мозок у голові перевернувся. Спиною вдарився об стіну і скорчився на дні, мов пожований. Довго пролежав нерухомо, знесилений, майже без пам’яті, тільки десь глибоко в свідомості настирливо пульсувала думка, що треба поспішати, поспішати…

Якийсь наростаючий шум допоміг йому вирватися з цього заціпеніння. Вгорі хтось гатив кулаками в двері і когось гукав. Джіммі насилу підвівся. Ноги були мов колоди, коліна підгинались. Похитнувся і впав на двері. Ледве втримався за клямку, натис раз, удруге. Металеві двері не піддавались.

Замкнуті?! Це було так несподівано, що Джіммі не знайшов у собі сили навіть реагувати. Відчай паралізував тіло і волю, і Джіммі знову скорчився на дні шахти. А в цей час угорі тривожно пролунали здивовані голоси. У вікно, мабуть, зовсім випадково, виглянув хлопець, який зустрічав Джіммі на аеродромі. Він ахнув, вигукнув щось незрозуміле і зник. За якусь хвилину двоє чоловіків одімкнули прокляті двері, взяли Джіммі під пахви і витягли з шахти.

— Як це ви впали в шахту? Ненароком? — хвилювався хлопець.

Джіммі не відповідав. Наче води в рот набрав, його підхопили під руки і повели. Зайшли до просторої кімнати, де стіни й меблі були білі, і Джіммі догадався, що це медпункт. З-за білих, мов з фарфору, столів схопились люди у білих халатах і підбігли до потерпілого.

— Що трапилось? Нещасний випадок?

— Майже. Це той, що прилетів на вантажній ракеті. Мало того, ще в придачу умудрився впасти з туалету в шахту. Хоч ти мене вбий — не второпаю, як це можна було зробити! А він мовчить. Можливо, струс мозку…