Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Скажена баба! — голосно вилаявся він. — Душу мені в п’яти загнала!

Автостраді, здавалось, не буде краю. Джіммі глянув на годинник. З кімнати він вийшов більше як півгодини тому і, певно, від’їхав уже далеченько. Невже й досі не помітили його втечі? Чи, може, вже попередили всі пости і тепер тільки посміхаються? Та й як утечеш, не знаючи навіть, де ти? Джіммі марно намагався взяти себе в руки, щоб вигадати щось розумніше, ніж гасати отак на вкраденій машині. Але нічого придумати не міг. Десятки невідкладних, болючих питань розпирали голову і чекали відповіді. Він спочатку думав, що перебуває на військовій базі. Але досі не зустрів жодної людини у військовій формі. Щоправда, всі були одягнені якось дивно, але красиво. Траплялось чимало жінок. Проте по небу літало безліч літаків. Форма їх і насамперед швидкість не залишали сумніву, що це саме військові літаки. Можливо, він тепер у самому центрі чогось небаченого й страшного. Може, більшовики навмисне одягли всіх у цивільне, а цей острів є якоюсь вдало замаскованою базою, де вони зосередили всі свої нові відкриття і досягнення в техніці і в глибокій таємниці готують останній удар по капіталізму й Америці? Чи не з таких кремезних молодців складається вся їхня армія? А ці дивні грузовики, справжні поїзди, а швидкісні автомобілі, а літаки, яких не можна заздалегідь почути, — їх тільки побачиш на якусь мить, випадково задерши голову!

Джіммі був просто ошелешений своїм відкриттям. Так, він має рацію. Інакше не може бути. А ним, Джіммі Куком, хотіли скористатися, щоб розкрити атомні таємниці Америки. Чорти безрогі! Що ж він знає? А хто йому повірить, що він не знає нічого? За дурною головою та й ногам лихо. А все язичок!

На якусь мить Джіммі завагався, чи не повернути машину назад, прийти і розповісти тій зловісній службі Охорони людини, що він ніякий не спеціаліст, що нічогісінько такого не знає і що його повинні звільнити. Але тут же з жахом відкинув цю думку. Ніхто й не подумає звільняти його. А якщо побачать, що з нього толку — як мокре горить, то в ту ж мить знищать, бо він, певно, єдиний некомуніст, якому пощастило заглянути в їхню глибоку таємницю. Ні, назад повертати пізно! Вдавати і далі спеціаліста не можна, бо, крім газетярських вигадок, він про атомну зброю нічогісінько не знає. Не лишалось нічого іншого, як тікати куди очі бачать, а в крайньому разі — продати життя якнайдорожче… Дурниці! Що зробиш голими руками? Коли б роздобути зброю… А так що ж! Тільки провидіння і щасливий випадок можуть допомогти йому. Пильнуй Джіммі, не проґав випадку, щасливого випадку, який досі так допомагав тобі!

Шлях, звиваючись широким вужем, все вище й вище вів у гори, туди, де на горизонті чорніли голі скелясті вершини.

«Кругом пустка, — в розпачі думав Джіммі. — І сховатись нема де. Тут, на цьому богом проклятому острові, і трава не росте».

В шлунку почалися жорстокі голодні спазми. Одноманітність пейзажу стомлювала, перед очима починали грати якісь нереальні різнобарвні вогники, ввижались міражі. Джіммі вже зовсім було заспокоївся, віддавшись у руки злої долі, коли раптом автострада за пагорбом круто повернула, і перед очима з’явились обриси будинків. Джіммі схаменувся й зупинив машину. Виліз, розправив потерплі руки й ноги. Треба було обміркувати ситуацію. В’їхати в селище на машині — враз схоплять, якщо там уже попереджені. А залишити машину тут і піти пішки — викличеш підозру у кожного перехожого: адже з цього боку ніхто не прибуває пішки, всі їдуть на машинах. У селище треба ввійти будь-що, інакше навіть провидіння не врятує від голодної смерті.

Джіммі обрав компромісний варіант. Сів знову в машину і погнав убік, геть від автостради. Їхав повільно, бо вся долина, рівна й широка, була вкрита валунами і гострими уламками скель. Селище розташувалось коло самого підніжжя гори. Джіммі вирішив загнати машину за якийсь пагорб і непомітно яругами та вибалками пробратися в селище з протилежного боку. Так можна було, по-перше, зорієнтуватись на місцевості і, по-друге, зберегти машину на всякий випадок.

Машина плигала й металась по кам’янистому полю, але працювала бездоганно, і Джіммі з щирим захопленням подумав, що від такого авто і в Америці ніхто не відмовився б. Шкода, якщо десь доведеться залишити його. От коли б можна було переправити машину через океан! Джіммі облизав губи, які від страшенної спраги аж порепались.

Ось і останні пагорби перед селищем. Атоммен зупинив машину, виліз з кабіни і обережно порачкував на пагорб, ліг і, прикривши очі долонями, почав пильно оглядати місцевість. Красиві багатоповерхові будинки були зовсім поруч. Дивне видовище! Щоб сказати місто — так ні, бо споруд не більше двох десятків, — але й не село. Хто ж у селах будує такі чудові високі будинки з прекрасними фасадами! По вулицях коли-не-коли промайне постать перехожого або загарчить могутніми моторами велетень-грузовик. На розчищеному полі по той бік селища Джіммі угледів якісь громадиська, — чи то дирижаблі, чи ракети. В нього аж у серці похололо. Не було ніяких сумнівів, що тут секретний аеродром цієї таємничої бази. Туди йти небезпечно. Треба обминути далі, але як? Джіммі відчував, що сили залишають його. Голод, а тепер ось і спрага раптом перетворились у пекельні муки. Вони краяли його тіло, і бідолаха відчував, що зараз втратить здоровий глузд і побіжить до будинків, де все ж таки є люди, які врятують його від голодної смерті.

Спочатку на колінах, потім, повільно звівшись на ноги, Джіммі, похитуючись від слабості, поплентався до селища. Сидячи в машині, він ще якось тримався. І спрага тоді не так мучила. А тепер, коли в обличчя війнуло гарячими випарами кам’янистої землі, в роті, в грудях пересохло; він збагнув, що далі йти не зможе, що в нього залишилось два шляхи: або здатися — або ж одубіти з голоду й спраги. Спотикаючись по каменюках, Джіммі уявляв собі красиву ванну в квартирі, яку залишив кілька годин тому, чув навіть, як дзюркотить вода з широких кранів. І його пересохла горлянка стискалась у болісних спазмах. Звідки вона взялася, ця страшенна спрага? Він нічого не міг уторопати і лаяв себе, що не напився в готелі досхочу води. І, звичайно, звідки йому було знати, що його клітини, пробувши два століття в таємничому стані анабіозу, ще довго потребуватимуть набагато більше води і їжі, ніж клітини організму будь-якої іншої людини.

Забувши про всі свої плани і наміри, забувши про обережність, Джіммі думав тепер тільки про одне: швидше, якнайшвидше дістатись до людей, щоб не впасти і не здохнути в цьому безлюдному гарячому степу!.. Ось нарешті перший будинок! Ноги стали на асфальт. До чого ж довгий будинок! Ні кінця ні краю! Де ж вхід? Нема й нема… Повз нього пройшли люди. Вони здивовано подивились на Джіммі, дехто ледь помітно посміхнувся.

— Води! — гукнув Джіммі.

— Ви хворий? — стурбовано підбіг перехожий.

Джіммі випростався, намагаючись підбадьоритися:

— Ні. Хочеться пити. Води.

— Зайдіть туди.

Чоловік показав йому на великі скляні двері високого будинку по той бік вулиці. Джіммі навіть не подякував. Перейшовши через дорогу, мов п’яний, він вдерся в двері. Це був ресторан, дуже великий і багатий. Помутнілими очима Джіммі намагався розгледіти, де тут бар, але не помітив нічого схожого, певно, напої продавали в іншому залі, До нього нечутно підійшла жінка.

— Прошу води… Негайно, прошу!.. — ледве вимовив Джіммі і знесилено сів на найближчий стілець.

Жінка зникла і за мить принесла склянку води на блискучому підносі. Джіммі схопив склянку і одним духом вихилив до дна. Жінка посміхнулась, запитливо дивлячись на нього. Він скорчив на обличчі благальну гримасу, і жінка миттю принесла ще склянку води. Тільки тепер Джіммі трохи оклигав. Він глибоко зітхнув, і вода забулькала в порожньому шлунку. Джіммі притиснув руку до живота.