Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Нічого не розумію, — знизав широкими плечима шофер. — Таку машину тільки в музеях можна побачити. Де ви її взяли?

— Саме в музеї, — ухопився за рятівну думку Джіммі.

— А ви звідки?

От тобі й маєш!.. Що ж сказати? Джіммі затнувся. Що придумати? Цей більшовик миттю схопить його за шкірку. Уже, певно, щось запідозрив. Що ж збрехати, що збрехати?.. Раптом згадав про одну з комуністичних країн.

— З Румунії, — сміливо сказав він.

— Значить, ви румун.

— Я… правду кажучи, не зовсім румун… Мати в мене… угорка.

— Я спочатку звернувся до вас по-російськи. Ви що, не розумієте цієї мови? Я думав, що вже немає на світі людини, яка б не знала російської мови. Хіба у вашій школі не вивчали? Дивний ви чоловік! Що тут робите?

«От і вскочив у халепу», — вирішив Джіммі, але нова брехня виручила. Нахиливши голову, щоб той не помітив, як зблідло його обличчя, Джіммі пробелькотав:

— Як вам сказати… Я-. Я працівник музею, ви ж уже питали. Збираю для музею експонати.

Шофер голосно зареготав:

— Не сердьтесь на мене, але ви самі схожі на музейний експонат. Як же так, що ви не вмієте водити машину? Вам її недавно дали?

— Недавно, — відповів Джіммі, гарячково думаючи, що ж сказати, коли запитає, хто саме дав машину. У більшовиків, здається, приватних автомашин немає. І поспішив відвернути увагу співрозмовника: — Ви б не змогли показати мені, як водити машину?

— Будь ласка, — шофер знову заліз до пояса в кабіну і показав на важіль на самому кермі. — Пересуваємо цю ручку сюди. Вона фіксує кермо і спрямовує машину в заданому напрямку. Це роблять, коли їдуть автострадою, стомляться або зайняті чимось іншим. Ні з ким не зіткнетесь, бо спереду машини встановлено електронний апарат, який автоматично зменшує швидкість, як тільки електрони зустрінуть на своєму шляху тверде тіло. А за два метри до перепони машина зупиняється сама, коли б ви й хотіли навмисне викликати аварію. Приводиться в рух машина за допомогою радіоактивних газів.

Джіммі слухав шофера так, як слухають казки з «Тисячі і однієї ночі». Хіба все це правда? Але останню пригоду можна було пояснити тільки так. Він уважно стежив за пальцями шофера, його поясненнями. Нерідко в мові того траплялися слова, яких Джіммі не розумів, але запитати не наважувався, бо середовище, куди потрапив, здавалось йому чужим і таємничим.

Раптом Джіммі згадав, що, можливо, в місті вже спохватились, і поліцейські машини женуться за ним. Швидко озирнувся. Але шосе було безлюдне.

Шофер помітив, що його вже не слухають, і сердито махнув рукою.

— І навіщо це я вам пояснюю? Таке можна знайти навіть у шкільному підручнику. Це ж звичайнісінький тип особистої автомашини. Ну, бувайте здорові, та більше не затримуйте людей серед дороги!

Він заліз по драбинці в свою величезну машину і сердито грюкнув дверцятами. Полегшено зітхнувши, Джіммі почав гарячково діяти за вказівками шофера. Повернув ручку автомата і звільнив кермо. Натиснув кнопку під зеленою лампочкою, намацав ногою педаль, здав машину трохи назад і чкурнув далі. Розминаючись з грузовиком, Джіммі побачив, які високі колеса велетня порівняно з його маленькою чотиримісною машинкою. «Лелечко, — подумав він, — оце аби наїхало таке…» Джіммі збільшив швидкість за сто кілометрів і, весь час озираючись, помчав широким шляхом у безвість. «Куди-небудь, аби далі звідси», — думав він. Тільки б вирватись із цього проклятого острова, де все таке дивне, що навіть шофери шпарять по-англійському. Тільки б не зрадила йому щаслива зірка!

Дедалі частіше почали зустрічатись такі самі грузовики. І щоразу серце Джіммі заходилось од страху. Вони з’являлись раптово, наче виринали з-під землі, за якусь невловимо коротку мить розминалися з ним на карколомній швидкості, і ще довго після цього різало в вухах від пронизливого шуму коліс грузовика. Джіммі обачливо їхав попід самою бровкою автостради, не перестаючи водночас озиратись, чи не доганяє, бува, хто його. Але крім грузовиків, на шляху не видно було майже ніякого транспорту. Тільки раз далеко позаду блиснув зеленим лаком якийсь автомобіль. Джіммі відчув, як поза шкірою полізли мурашки. Він добре знав, що в багатьох державах поліцейські машини фарбували в зелений колір. А які машини в цієї самої Охорони людини-хтозна! Джіммі натиснув на педаль з усієї сили і враз відчув, як машина стала наче аж легшою. Мотор завивав ще пронизливіше. Стрілка спідометра показувала сто вісімдесят кілометрів. Стало страшно. Ніколи в житті не доводилось водити машину з такою швидкістю. Проте зелений автомобіль таки наздоганяв його. Джіммі обережно збільшив швидкість до двохсот. Машина мчала, як і раніше, спокійно і плавно. Тепер, якщо лопне балон, кінець. Джіммі не наважувався повернутись назад, але в дзеркальці бачив, що зелений автомобіль був за якихось півсотні метрів. Змагання тривало всього кілька хвилин, але то були хвилини жаху, розпачу і втрачених надій. Він не витримав і здався. Повільно знизив швидкість до ста п’ятдесяти. Зелений автомобіль порівнявся з ним і якусь мить ішов паралельно, зовсім поруч. За кермом сиділа дівчина, її шовковисте кучеряве волосся розліталось на вітрі. Дівчина дружньо махнула Джіммі рукою, засміялась і випередила, йому навіть здалося, що він почув її задирливий сміх, але чуття гумору залишило Атоммена.