Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Гаразд, — обізвався головний лікар. — Ми свій обов’язок виконали. Решта — на вашій совісті.

Джіммі вдивлявся в цих людей, намагаючись збагнути, яку долю вони готують йому. Але марно.

Хлопець дружньо взяв його під руку:

— Ходімте! Спершу відпочинете, а потім побачимо, що з вами робити.

Атоммен галантно розпрощався з лікарями і пішов за хлопцем, сповнений тривожного здивування. Що все це може означати?

— Посидьте тут, почекайте мене. Я збігаю викличу машину, — сказав юнак і кудись зник.

Джіммі опинився у просторому вестибюлі, через який уже раз проходив. Він швидко знайшов вихід і вислизнув на вулицю. Оглянувся на всі боки і попід стіною, попід стіною — та за ріг. Озирнувся ще раз — ніхто не стежить — і побіг уздовж рівного широкого шосе. Надзвичайно прудкі різноколірні автомашини пригальмовували; водії, бачачи, як він поспішає, виглядали з кабіни й жестами запрошували в машину. Джіммі мовчки відвертався, але через деякий час розміркував, що все-таки було б непогано сісти в машину. Переслідувачі втратили б його сліди. В цю мить гостроноса спортивна автомашина звернула на обочину й зупинилась. Молода русява жінка відчинила дверцята й запросила його. Джіммі мовчки сів поруч з нею, і машина помчала далі. Жінка співчутливо позирала на свого супутника, намагаючись зав’язати з ним розмову. Вона вдавалась до кількох мов, щоб її зрозуміли, та Джіммі Кук вперто мовчав. Він сів у машину тільки через те, що жінка була сама. Раптом йому спало на думку прикинутися глухонімим. Навіть коли жінка заговорила до нього по-англійськи, він тільки зробив кілька незграбних рухів і щось мукнув.

— Ой, яке нещастя! — вигукнула жінка. — Невже ж наука не в силі нічого зробити?

Джіммі мовчав, мов і не до нього, радіючи, що так оригінально відкараскався від небажаних розпитувань. Біля перших будинків міста жінка ще раз звернулась до нього, допомагаючи білими тендітними пальцями, питала, де його зсадити. Джіммі подумав, подумав і дав їй знак зупинити машину. Потім відчинив дверцята, вклонився, промукав щось незрозуміле і вийшов.

Одеса постала перед ним у всій своїй красі. Джіммі Куку навіть на думку ніколи не спадало, що на світі можуть бути такі дивні міста. Скрізь парки, квітучі сади, широчезні вулиці, чисті, мов викупані; обабіч простяглися шеренги двадцятиповерхових будинків, облицьованих мармуром і склом.

Кілька годин проблукав Джіммі вулицями, а коли ноги починали гудіти від утоми, сідав де-небудь на лаві і милувався нескінченними потоками прекрасних автомашин, гарно вдягненими перехожими. Люди були кремезні, багато вищі за Джіммі, і життєрадісні.

«Мабуть, їм живеться непогано», — думав він, клацаючи зубами.

Сонце стояло досить високо над горизонтом, але було холодненько. Джіммі не знав, котра година, бо Бентамів годинник показував якусь нісенітницю. Голод знову почав дошкуляти, не даючи зосередитись. І звідки такий жахливий голод? Чи не від хвороби часом? Хочеш не хочеш, а попоїсти щось треба. Джіммі зупинився біля якогось чималого ресторану. Засунувши руки в кишені, він довго тупцював і мерзлякувато щулився, але зайти так і не наважився. І тільки хотів було продовжити свою прогулянку, як хтось ухопив його за лікоть. Атоммен од несподіванки аж сіпнувся. Якийсь чолов’яга, щонайменше на півметра вищий за Джіммі, з смуглим вилицюватим обличчям, пильно дивився на нього, сердито хитав головою і щось пояснював. Наш утікач знову вдався до випробуваних хитрощів. Чолов’яга, на піджаці в якого Джіммі з жахом уздрів добре знайомий значок, дуже здивувався, але не відчепився і ще енергійніше потяг Атоммена за рукав, безперервно показуючи то на його одяг, то на інших перехожих, то на сонце, то раптом починав зображати дрижання: бррр… Джіммі так нічого і не второпав з його жестикуляції. Тоді здоровань ухопив бідолаху під руку й повів кудись. У Атоммена аж руки сіпались стуконути нахабу в живіт і втекти, але він побоявся, що буде гірше, і підкорився. Зайшли в магазин одягу. З-за прилавка вийшов чоловік і вмить підбіг до них. Між ним і представником ОЛу зав’язалась жвава розмова. Якби Джіммі розумів по-російському, він би витріщив очі.

— Дивак якийсь! — говорив вилицюватий. — У нас розпорядження стежити за ним. Я враз пізнав його. Він, здається, глухонімий, але це не дає йому права ходити в такому одязі. Я вже з годину стежу за ним. Від холоду аж зубами клацає, а не одягнеться як слід. І взагалі, звідки він видер оце дрантя? Дайте йому щось пристойне, щоб не псував перехожим настрою.

— Різні люди бувають, — мудро похитав головою працівник магазину. — Не знаю, чи від поганого виховання, чи від чого, але інколи можна спостерігати дуже дивні смаки. Думають, що коли вони вільні громадяни, то можна одягатися як попало. А мені здається, конституцію треба доповнити обов’язковим законом: кожен мусить робити все можливе, щоб бути приємним людям.

— Саме так, саме так! А чому ви не напишете в газету статтю на цю тему? Поруште питання!

— Так і зроблю, ось побачите! — сказав працівник прилавка.

Він витяг кілька різних костюмів і показав Джіммі Куку. Коричневі, темно-сині, сталево-сиві з прекрасної невідомої матерії. Джіммі аж відсахнувся і злякано почав пояснювати засобами глухонімих, що в нього немає грошей. Він знизував плечима, розчепірював руки, потирав пучками, як це роблять, коли лічать гроші, і заперечливо хитав головою. Ті деякий час розгублено дивились на нього, потім чолов’яга з значком рішуче стяг дрантя з Атоммена. Збагнувши, що протести його не справляють ніякого враження, Джіммі скорився і зайшов до кабіни для примірки. Незабаром перед численними дзеркалами крутилась зовсім незнайома людина, яка з несміливим самовдоволенням усміхалася сама до себе.

— О, це вже інша річ! — плескав його по плечу працівник магазину.

Джіммі так нічого й не второпав, але руку йому все-таки вдячно потис і став трохи збоку, мовляв, побачимо, що з цього вийде. Той допоміг йому вдягти ще й легке пальто бежевого кольору і люб’язно потис руку представникові ОЛу. Про плату ніхто й не натякнув. І це зовсім спантеличило Атоммена. Він розгублено дивився то на одного, то на другого. Потім охоронець порядку взяв його під руку й повів на вулицю.