Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

— Хіба ви вперше проходите огляд?

— Ні, не вперше, але так… автоматично… ніколи…

— Скрізь так роблять.

Джіммі вирішив не заперечувати, хоч і був іншої думки.

— Ви перед оглядом хотіли нам щось розповісти?

Атоммен ледь помітно зблід:

— Ні, нічого… То я так…

— Чого ви так перелякались тоді?

— Не знаю. Я… втомився…

— Ну, гаразд. Зараз ми повеземо вас в одне місце, де ви добре відпочинете і вас оглянуть інші лікарі.

— Благаю вас, не треба! — здригнувся Джіммі. — Ви ж самі сказали, що я здоровий! Відпустіть мене!

— Я запитаю центр, — несподівано для всіх обізвався хлопець з золотим значком, який досі сидів на стільці, не втручаючись у розмову. — У мене щодо нього є спеціальне розпорядження. Дайте мені картон, я покажу їм! — промовив юнак, узяв картон і швидко вийшов з кімнати.

Джіммі відчував, що сили залишають його. Он воно що: спеціальне розпорядження!

Молодий лікар приніс пляшку з якоюсь рідиною і налив хворому повну склянку.

— Нате ось, випийте. Вам необхідно підкріпитись.

— А що тут таке?

— Ліки. Але смачні.

Джіммі на мить завагався, та спрага й голод узяли своє. Ліки трохи скидались на підсолоджене вино і були досить-таки смачними. «Значить, спеціальне розпорядження? — знову промайнуло в голові Атоммена. — Ну що ж, іншого від так званої Охорони людини і сподіватись нема чого! Але що то за розпорядження?»

Юнак з золотим значком ОЛу швидко повернувся і пожвавлено почав розповідати присутнім російською мовою:

— Вгадайте, з ким я тільки що розмовляв? Зроду не вгадаєте! Особисто з академіком Сіверським. Центр з’єднав мене прямо з ним. Цей чоловік — його пацієнт. Я показав Сіверському аналізи. Він задоволений. Сказав, щоб тільки нагодували, одягли і щоб не затримували, якщо він не хоче залишатись тут.