Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Але ж, товаришу Кук, я не можу цього зробити. Та й навіщо він вам здався!

— В такому разі — дуже шкодую! — і Джіммі видер з рук Сілверстона авторучку. — Я не колекціонер, і ваші запальнички мені ні до чого.

— Непристойно просити за неї щось таке, чого я не можу зробити.

— Як хочете, так собі й думайте, — сухо відрубав Джіммі й засунув ручку в кишеню.

Сілверстон простежив за нею очима, в яких ще лишилися сум і розчарування. Потім обличчя його вкрила холодна тінь образи. Він підвівся і, не подаючи руки, рушив до дверей.

— Бувайте здорові, товаришу Кук. Я не серджусь на вас, але мушу сказати: те, що ви зробили зараз, не вкладається ні в які рамки сучасної моралі.

Джіммі услід йому показав язика і кинув навздогінці покаянним голосом:

— Я подумаю над вашими словами, товаришу Сілверстон. А ви не ображайтесь! Я ще живу за нашою мораллю. Бувайте здоровенькі!

«Бачили такого телепня? — подумав Атоммен, коли за уповноваженим зачинились двері. — І що йому коштувало дати мені довідку! «Не положено!» Та якби всі робили завжди те, що положено, до чого б ми докотились! Що воно за люди тепер?..»

Він знову простягся на дивані, підклавши руку під голову. Для післяобіднього відпочинку здавалось пізно, але більше нічого було робити. Думки про Сілверстона не давали спокою. Раптом його наче шилом укололо. Який же він дурний! І навіщо було через якусь дурну авторучку псувати відносини з уповноваженим! Людина він впливова і може знадобитись. Та і з комерційної точки зору нетактовно. Треба було спочатку подарувати йому авторучку, привернути його до себе, а потім уже довідку просити. Тоді б він не зміг відмовити. А тепер що? І, власне кажучи, навіщо йому цей всюдихід? Примха якась! І збреде ж таке в голову! Вибрати собі одну з детройтських машин і не строїти дурня…

Він схопився з дивана і нервово забігав по кімнаті. Негайно піти до уповноваженого, вибачитись і подарувати авторучку! А не відмовиться? Доведеться сказати, що пожартував, що зрозумів свій аморальний вчинок і щиро прагне жити по-новому.

Джіммі вискочив з хати, і через хвилину ліфт зупинився на першому поверсі, біля самих дверей уповноваженого. Натиснув кнопку дзвоника — ніякого звуку. Несподівано двері самі розчинились і хтось промовив:

— Прошу вас, заходьте!

Джіммі стояв мов укопаний. В дверях з’явилась дивна постать, у якої все — і рухи, і погляд, і міміка були сковані, штучні.

— Прошу вашу візитну картку! — промовила постать крізь зуби.

— Немає в мене, — хрипко відповів Джіммі і відступив назад.

— Тоді, будь ласка, скажіть своє прізвище!

Джіммі збагнув нарешті, що перед ним якась штучна людина, і з переляку мало не забув свого прізвища. Але втекти не наважився. Чого доброго, ще поженеться, проклятий робот.

— Товаришу Сілверстон, до вас завітав товариш Джіммі Кук! — голосно промовив робот, відступив перед Атомменом і незграбним рухом пластмасової руки розчинив внутрішні двері.

— Заходьте, будь ласка! Товариш Сілверстон просив почекати.