Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Що ви! То ж невинні машинки. Це тільки частина моєї колекції. Хочете, я покажу вам усю? Але треба по порядку… Ходімте ось у ці двері!

Те, що побачив Джіммі, було справді чудове. Сілверстон зібрав багату колекцію, починаючи з перших невеличких автоматів, що з’явились у дев’ятнадцятому столітті. Були тут і тварини, які починали рухатись, коли перед очима в них спалахував вогник, були дотепні іграшки, лічильні машини, електронні прилади. Джіммі подовгу зупинявся біля кожного з них. Сілверстон, не без гордощів пояснював їх походження, будову і, сам того не помічаючи, прочитав йому справжню лекцію з історії автоматики. Він старанно збирав колекцію протягом кількох десятиліть, маючи намір перетворити її на маленький музей і подарувати районному університетові.

— А ці речі, що так ввічливо приймають гостей? — запитав Джіммі.

— Моя робота. Я сам їх і конструював. У вільний час, щоб розважитись. Нема тепер у мене нікого, і це єдина моя розвага…

Останні слова Сілверстон вимовив з сумом у голосі. Страшенно здивований, Джіммі не знайшов у собі необхідного такту не запитати, в чому справа.

Коли повернулись назад до вітальні і сіли, Сільверстон промовив:

— Дружина моя померла. То була прекрасна людина і талановитий вчений. Під час катастрофи в інституті на неї подіяла смертельна доза гамма-проміння. Так і не пощастило врятувати. А діти повиростали й розлетілись по білому світі. Тепер я сам…

— Чому ж ви не одружитесь вдруге? Ви ще молодий.

— Не дуже й молодий. Не так давно вісімдесят стукнуло. Та справа не в цьому…

Джіммі аж очі витріщив:

— Жартуєте! Як це… вісімдесят? Я не дав би вам і сорока п’яти. А втім, можливо. Я й забув. Тепер же люди…

— Не в літах причина, не в літах, — зітхнув Сілверстон. — Не можу забути такої втрати. Вже десять років відтоді, а мені й досі її голос вчувається. Ви бачили портрет? Он там висить!

Джіммі глянув на стіну. З позолочених рамець на нього дивилось серйозне і вродливе жіноче обличчя.

— Гм… — промимрив він. — Гарна… — І відчув у грудях щирий жаль.

Після цієї розмови між ними встановились більш-менш дружні взаємини. Але ця дружба не могла бути ні справжньою, ні довговічною. Сілверстон був надто зайнятою людиною. До обіду працював на якомусь заводі автоматів, а після цього безвихідно просиджував у своїй домашній лабораторії, щось креслив, конструював. Незважаючи на це, він щодня уривав півгодини-годину, щоб відвідати нашого Джіммі, і наполегливо агітував його зайнятись технікою. Обіцяв навіть відмовитись від деяких своїх обов’язків, щоб допомагати йому, але Джіммі впирався. Правда, дивлячись на чудернацькі машинки Сілверстонової колекції, у нього часом спалахувало бажання навчитися й собі робити подібні дива, та коли одного разу перегорнув підручник фізики, який йому дав уповноважений, у нього аж чуб диба став.

— Ні! Куди там моєму нещасному мозкові до такого!? — в розпачі вигукнув він.

— А що ж ти думаєш робити? — запитав Сілверстон.

— Не знаю. Казав сліпий — побачимо.

Бо й справді не тямив, що робити. Блукав вулицями, оглядав визначні місця Нью-Йорка або й просто гав ловив. Швидко надокучили йому і люди, і автомашини, і красиві будинки, пам’ятники, парки. Тут не було тепер жодного кабаре з веселими довгоногими кралями, жодного з тих потаємних притонів, де збирались гангстери і матроси. Не було ні яскравих запаморочливих реклам, ні аптек, де можна стоячи випити склянку віскі і закусити яєчнею з шинкою. Не було того, серед чого він виріс.

Невже оця Америка без кабаре, гангстерів і доларів — та сама Америка? Ні! Це не вона… Це чужа Америка, і він чужий тут, не менш за того завойовника, який перший ступив на її берег.