Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

Запхавши все в шафу, щоб хоч не бачити, Джіммі розлігся на дивані. Спати не хотілось, але переповнений шлунок не дозволяв рухатись, докучливі думки самі лізли в голову.

Та-ак! Виходить, Атомного Джіммі силою зробили комуністом! Тепер він власник добре умебльованої квартири. Шафа аж тріщить від усяких делікатесів. Бракує тільки пляшечки віскі. А в магазинах немає. Невже ці чортові комуністи не виробляють його? Вина, правда, в них — які ти тільки хочеш, і смачні страшенно. Ну, а коли людина любить щось міцніше? Так-так…

І машину можна взяти. Що ще потрібно? Ну, скажімо, одружитись можна було б, але з цим поспішати нема куди. Що ж іще треба? Більше нічого…

Як то нічого? А працювати ж треба? Він не звик жити за чийсь рахунок. Чи це дурниці? Навіщо пріти, коли все дають без грошей? Ах, ось у чому лихо: немає грошей…

«Нещасні люди! — зітхнув Джіммі. — І як вони обходяться без грошей? Ну, припустімо, захочеться чогось, — ідеш і береш собі вільно. Та хіба ж можна порівняти це з приємним почуттям, коли в тебе повний гаманець? А в гаманці все: і їжа, і одяг, і автомобілі! В гаманці і твоя радість, і радість інших людей. Ні, кращого за це немає нічого в світі! Хіба ж не рай був колись в Америці? Долари, долари, долари…»

Згадавши, що його гаманець дуже рідко бував повним, Джіммі від неприємності аж на другий бік повернувся. І все-таки колись було краще! Була можливість хоч мріяти про повний гаманець. А тепер і помріяти нема про що. Хто їх просив, цих клятих комуністів, знищувати гроші? Були б оце грошенята — і на душі легше стало б. Знав би хоч, що робити, мав би якусь мету в житті.

Надокучливі думки не давали заснути. В цю мить подзвонив відеофон. Дивуючись, хто б це міг бути, Атоммен пошльопав до столу і нерішуче ввімкнув апарат. Екран блимнув і прояснився. Звідти на нього дивився уповноважений будинку Сілверстон.

— День добрий, товаришу Кук! Вибачайте, може, відпочивали? Ви дозволите мені зайти на хвилинку? Страшенно хочеться погомоніти з вами, розпитати про деякі речі…

— Авжеж, будь ласка! — розтягнув Джіммі губи в посмішці. — Мені теж хотілося б поговорити з вами.

— Дякую, хвилин через десять буду, — кивнув головою уповноважений і зник у сріблястому сяйві вимкнутого екрана.

Атоммен мимоволі озирнувся довкола і, пересвідчившись, що в квартирі все в порядку, сів у крісло. Нічого не вдієш, доведеться перевірити, що за один цей уповноважений.

Незважаючи на поганий настрій і скептичне ставлення до уповноваженого, глибоко в душі Джіммі хвилювався. Він намагався опанувати себе, але роздратування зростало, і це не віщувало нічого хорошого. Десять хвилин здалися йому страшенно довгими. Раптом, щось пригадавши, він схопився, взяв першу-ліпшу книгу і розкрив навмання. Нехай уповноважений побачить, що Джіммі займається серйозними речами. Але рядки розпливались перед очима, і коли подзвонили з парадного, він навіть не встиг уторопати, про що там написано.

Уповноважений був дуже симпатичний літній чоловік з смуглявим, трохи сумним обличчям і лагідними розумними очима. Як і при першій зустрічі, він трохи ніяково, але приємно й щиро усміхнувся.

— Що ви читаєте? — запитав він, щоб подолати незручність перших хвилин. — А, «Історія нравів». Дуже цікава книжка.

— Угу, — підтвердив Джіммі. — Цікава.

Зупинившись біля книжкової шафи, гість подивився на акуратно розставлені томи.

— Чудову бібліотеку ви собі підібрали. Зразу видно хороший смак. А технікою хіба не цікавитесь? Не бачу жодної технічної книги.

— В мене ніякої підготовки нема. Я колись був журналістом.

— А чому не вступите у вуз? Я б залюбки допомагав вам. Я сам — інженер-конструктор.

— Ще не вирішив, що робити.