Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Ми перетворюємо її на космічний корабель.

— Що-о-о? Ко… космічний корабель? — мало не захлинувся чаєм Джіммі.

— Еге ж. Слухай уважно і зрозумієш!

Діно провертів виделкою у видовженому кінці хлібної кульки дірочку.

. — Отут побудуємо великі ядерні реактори. Ми називаємо їх ядерними лампами, бо вони перетворюватимуть пальне безпосередньо в світлову енергію. Цими природними дюзами енергія вилітатиме могутнім струменем, Юнона зірветься з орбіти й полетить у Космос із швидкістю близько двохсот тисяч кілометрів за секунду. — Діно накреслив у повітрі широку дугу: — Отак! І перетвориться на величезну ракету, якої на Землі побудувати поки що не можна.

— Двісті тисяч? За секунду? Та ні, це ж…

— Можливо й більше. Принаймні поки що так передбачається. Це вже зовсім інша річ. Не те що сучасні ракети — повільні і зовсім маленькі проти неї. На Юноні вже можна буде прогулятись не до однієї галактики. До того ж у неї багато переваг. Природна броня, яку залишається тільки трохи підсилити, достатні розміри, щоб вмістити екіпаж і створити всі умови для життя і так далі. Зрозумів? Це буде своєрідна колонія Землі, яку ми пошлемо у Всесвіт.

— Зрозумів, — ледве чутно промовив Джіммі. — Слухай, так це ж страшенно важка робота! Там же немає повітря?

— Півбіди. Інакше не можна. Таку швидкість може розвинути тільки світлова, фотонна ракета. А на такій ракеті з Землі піднятись не можна. Світловий струмінь, який вилітатиме, звідси, — він показав на дірочку в хлібній кульці, — на мільйони кілометрів навколо вбиватиме все. А потім, я ж казав тобі про переваги. Юнона літатиме не рік і не два, навіть не десять, а скажімо, п’ятдесят або сто.

— Сто років?! Де ж ти знайдеш такого дурня, щоб погодився все життя пролітати у Всесвіті?

— Таких «дурнів» багато. Я, наприклад, один з них. Але це завдасть мені чимало клопоту. Юнона буде готова через два роки. За цей час я повинен знайти собі дружину. Холостяків не приймають. Тільки бездітних молодожонів… А при моїй комплекції це не така легка справа. Та що говорити? Щоб розповісти все, треба кілька днів отут сидіти. Я вже на Юноні третій рік працюю.

— Що ти робиш?

— Я ж казав: водій ракети. Перевозимо туди машини, провіант, людей. Справа не легка, бо Юнона ж не прив’язана, а кружляє разом з іншими планетами навколо Сонця. То буває близько, а іншим разом утече далеко-далеко. Раз холодно, від морозу все тріщить, а іншим разом така спека, що аж каміння потом обливається. Працюють у скафандрах у важких умовах. Більше місяця мало хто витримує. Потім треба цілий рік дома одхекуватись. Але місто вже добудовують, стане легше.

— Місто?

— Еге ж, будуємо в середині планетки справжнє місто. Все там: школи, лікарні, родильні будинки, лабораторії, заводи — все, що потрібно маленькому народові, який повинен нормально жити і множитись. Полетить три тисячі чоловік, а повернеться колись тисяч десять. І не буде ніякого зв’язку з Землею.

— А може статися, що вони взагалі ніколи не повернуться?

— Може, звичайно. Всяке буває.

— Страшно! — здригнувся Джіммі. — І ти вирішив полетіти з ними?

— А що ж! Там теж будуть потрібні водії. На Юнону буде завезено близько п’ятисот ракет. Більшість стоятиме в резерві, на всякий випадок, а інші використовуватимуться для розвідки та досліджень. При інерції Юнони вони розвиватимуть чималу швидкість. Уяви собі, підлітаємо до якоїсь невідомої планети. Юнона лягає в орбіту навколо неї, а кілька чоловік сідають у малу ракету і вирушають у розвідку…

— Ти так говориш, наче йдеться про звичайнісіньку прогулянку в сквері, — скрушно промовив Джіммі. — Що ви за люди такі?!