Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Хто збожеволів? — вигукнув Атоммен. — Я? Ні-і-і! Це ви божевільні! Весь світ божевільний…

Болгарин помчав у кабінет і натиснув кнопку відеофона. Через кілька хвилин прибув лікар, але Джіммі вже міцно спав. Лікар оглянув його і, нічого не знайшовши, пішов собі. Але Діно, на всякий випадок, перетяг з кабінету своє крісло-ліжко в спальню. Довго він не міг заснути, докоряючи собі за те, що здуру привіз таку отруту.

Вдосвіта Джіммі прокинувся з пересохлим горлом і печією. Він встав, обережно обминув гостя, який міцно спав, зайшов у ванну і довго пив холодну воду з крана. Потім тихенько, мов злодій, пробрався в кабінет, схопив пляшки і сховав їх за товстими томами книжкової шафи. До ліжка повернувся, хитро посміхаючись. У теплій постелі чекали його нові сни; у них він бачив картини свого колишнього життя, розмовляв з давно померлими людьми, в них тільки й знаходив трохи щастя…

— Де пляшки? — було перше запитання космонавта, коли йому нарешті пощастило перед самим обідом розбудити Атоммена.

— Я їх викинув, — не моргнувши оком, збрехав Джіммі. — Прокинувся вночі, мені стало дуже погано. Ну, я розсердився й викинув їх.

— Ну й молодець! — зрадів Діно. — А я вже сто раз каявся, що приніс їх тобі. Коли б знав, що воно за гидота, я б на місці вилив усе на голови тих, хто мені її дав.

«Цих телепнів обкрутити кругом пальця — раз плюнути, — з почуттям зверхності подумав Джіммі. — Таких легковірних людей в Америці колись не було», йому снилося, ніби він показує алмаз своєму колишньому шефові. Шеф уклонився йому до землі і негайно подав у відставку, поступившись місцем на користь Джіммі. Потім його обрали до сенату і проголосили головою клубу мільярдерів. Він сидів на якомусь троні з алмазною кулею в руці замість скіпетра.

Опам’ятавшись, Джіммі схопився й побіг глянути, чи не зник його скарб. Блискучий круглий кристал лежав на своєму місці, сяючи проти сонця численними гранями.

— Хто його шліфував?

— Я сам, — обізвався з ванни Діно, орудуючи бритвою. — Краще було б однести до майстра, але не мав часу.

— Так звідки ти його привіз, кажеш?

— З Юнони. Ми там відкрили поклади алмазів. Тисячі тонн. Багато клопоту з алмазами на будові. А ми придумали, як їх використати. Матимемо з одного боку чудову природну броню.

— Де це? Що ви там будуєте?

— Хіба ти не знаєш? Ну, одягайся, бо я скоро з голоду помру! Дорогою розповім.

Співуче дзижчання бритви враз урвалось, і Діно вийшов порожевілий, свіжий; від нього аж пашіло здоров’ям і силою.

В ресторані наші друзі посідали за стіл, і Діно, скрутивши кульку з хліба, почав:

— Юнона — мала планета. Вірніше, планетка. Ти чув про астероїди? Це такі дрібні планетки. Їх дуже багато, понад шістдесят тисяч, і кількість їх весь час зростає, бо вони кришаться. Більшість астероїдів кружляє навколо Сонця між Марсом і Юпітером. Вони зовсім дрібненькі. Всього кілька кілометрів у діаметрі. Але серед них є чотири порівняно великі. Юнона — одна з найбільших: сто дев’яносто три кілометри…

— Небагато, — тоном спеціаліста вставив Джіммі. — А Земля наскільки більша?

— Ну, знайшов з ким порівнювати! Це все одно, що порівняти футбольний м’яч з п’ятдесятиповерховим будинком. Я ж кажу тобі: Юнона маленька.

— Ну, гаразд, гаразд, — образився Атоммен. — Навіщо тоді вона вам здалась?