Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

На радощах Джіммі не знаходив собі місця. Він взяв більше десятка примірників газети і, обвівши червоним олівцем свою замітку і жирно підкресливши підпис «Д. Г. Кук», розіслав їх усім більш-менш близьким знайомим.

Та не довго довелось радіти. Надвечір його викликав до себе завідуючий. Певно, він був чимось прикро вражений, бо обличчя його здавалось сухим і довгим, як ніколи.

— Товаришу Кук, що ви натворили? — стримано зустрів він свого підлеглого, але ця стриманість не провіщала нічого хорошого. — Навіщо ви понавигадували В замітці стільки нісенітниць? З самого ранку в редакцію плавом пливуть спростування. Такого я не пам’ятаю вже двадцять років. Ви ганьбите і газету, й себе…

— Я хотів як краще… Думав, так буде повчальніше… — почав виправдовуватись Джіммі.

— Випадок і так повчальний, і не було потреби провалювати людям голови й віддавлювати дитині ноги! — не стримавшись, вигукнув завідуючий. — Невже до вас не дійшло, що ви перекручуєте факти, а це не можна назвати інакше, як справжнісінькою брехнею?

Він встав з-за столу й нервово почав ходити по кімнаті. Потім, трохи заспокоївшись, додав:

— Читав я, що за ваших часів брехня була звичайним явищем у газетах, але тепер вона суворо заборонена. Зарубайте собі на носі! Ідіть до чергового редактора й передайте, нехай напише спростування! Оце і все, що я мав сказати. Хай це буде для вас хорошим уроком! До побачення!

Атоммену не вперше доводилось вислухувати лайку шефів, та й не такими словами! Але то були інші часи. Раніше він не мав куди подітись і терпляче зносив усе заради платні. А тепер? На біса йому гасати вулицями, висолопивши язика, і збирати інформацію для людей, які ні бельмеса не тямлять у журналістиці?

І що, власне, трапилось? Звичайнісіньке прикрашення події. Що ж то за журналіст, коли у нього в голові фантазії й на шеляг немає? Колись у газетах чого тільки не вигадували — і ніхто за це не осуджував. Та й читачі тепер пішли — нічого більше робити, то й строчать спростування!..

Другого дня він не пішов на роботу. Образа й злість поступово переросли в глибоку прикрість, у почуття приреченості, яке весь час посилювалось; у безмежне озлоблений до всього навколишнього світу, який, здавалось, не міг прийняти його в своє лоно; не міг і не хотів.

Щоб якось розважитись, Джіммі вирішив піти в кіно. Потім довго тинявся бульварами, аж поки ноги не почали підламуватись від утоми. Не хотів і вечеряти.

Додому повернувся пізно. Роздягаючись, підсвідомо натиснув кнопку автосекретаря. Жіночий голос пропонував йому негайно з’явитись до відповідального редактора «Бруклінських вістей». Після цього пролунав і голос самого редактора.

— Товаришу Кук, — продиктував він автосекретареві. — Мені розповідали про сумний інцидент з вашою інформацією. Зайдіть, будь ласка, поговоримо. Боюсь, що вас образили. Можливо, в редакції не виявили достатнього такту. Приходьте, все влаштуємо! Чекаю вас.

«Цей редактор, видно, таки хороша людина! — подумав Джіммі. — Хіба й справді сходити? Хоч вибачитись перед ним. Ні, мабуть, краще листом…»

Атоммен почав обмірковувати майбутній лист, але раптом усе це здалось йому непотрібним, наївним і мізерним. Навіщо вибачатись? Очевидно, редактор зробив це через те, що вони з Бентамом дружать. А якщо навіть і не через те, то від співчуття, від жалості. Інакше навіщо йому потрібен такий репортер? Мороки не обберешся. Ні, краще взагалі не йти в редакцію. Поїхати знову кудись, втекти звідси! А куди? Куди б не поткнувся, для нього місця нема. За що б не взявся, все одно завалить, бо цілком очевидно, нічого не тямить, ні до чого не здатний, і взагалі немає йому місця в цьому світі…

Пригнічений чорними думками, Джіммі міряв кроками кімнату вздовж і впоперек: руки в кишенях, сорочка розхристана. Хотілося або побити когось, або напитись до смерті. Випадково погляд його впав на книжкові стелажі. Він простяг руку і дістав звідти тоненьку книжечку з золотими літерами на обкладинці: «Комуністичний маніфест». Джіммі розкрив першу сторінку й прочитав: «Привид бродить по Європі. Привид комунізму»…

— Нісенітниця! — вигукнув він. — Це вже застаріло.

Шпурнув книжку на підлогу й знесилено впав у крісло. Привид бродить по Європі? Який привид? Комунізм є комунізм, а він, Джіммі Кук, — ось хто привид, що справді тиняється по Америці, мов неприкаяний, неспроможний знайти собі місця ні на цьому, ні на тому світі.

— Матінко моя рідненька! Нащо ти породила мене! — схлипнув він і, простягшись на дивані, заплющив очі й завмер у такій позі.

З цього стану вивів його настирливий дзвінок у прихожій. Джіммі слухав його, нічого не розуміючи. Нарешті зібрався з думками. Хто б це міг бути? Глупа ніч… З редакції? Навряд. Важко підвівшись, почовгав коридором, відчинив двері. На порозі стояв кремезний здоров’як Діно.