Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Ходімо, бо мені пора!

— Так ти оце вже й їдеш?

— Я заскочив тільки, щоб з тобою побачитись. Між двома польотами. Післязавтра знову в дорогу. Але після цього рейсу в мене місячна відпустка, тоді заїду на довше. Хочеш, можемо на курорт куди-небудь удвох поїхати. Скажімо, на африканські пляжі. Знаєш, я після Космосу найбільше люблю море. Мабуть, через те, що вони схожі своєю неосяжністю.

— Перед ними ти сміливіший, ніж перед Мариною! — засміявся Джіммі.

Діно сумно посміхнувся.

— Це правда…

Дорогою, щоб ухилитись від надокучливих думок, Атоммен знову повернув на Юнону.

— То буде щось подібне до твоєї історії, — сказав болгарин. — Якщо повернемось живі разом з дітьми і внуками, скажімо, через сто років, не застанемо на Землі нікого з рідних і знайомих. Тут за цей час минуть тисячоліття. Цікаво буде, правда?

Атоммен не міг нічого второпати.

— Час у Космосі скорочується залежно від швидкості руху ракети і її напрямку. А при швидкості Юнони…

— Не заздрю вам. Чи ти, бува, не думаєш, що мені тут весело? Сам як мізинець, ні на що не здатний і світу вашого збагнути не можу. Ні, брате мій, кожен повинен жити у свій час!

— Що правда, то правда, — визнав Діно. — Ми робимо все для того, щоб жителі Юнони не відставали в розвитку. Там будуть представники всіх професій, ідеальні умови для розвитку науки, мистецтва. І все одно, певно, колись повернемось на Землю, почуватимемо себе дикунами. Сто і тисячі років — різниця чимала. А цікаво все-таки побачити, що буде на Землі через стільки часу!

— А кому все це потрібно?

— Як «кому»? Треба ж заглянути глибше у Всесвіт. Чого ж ми тоді людьми звемося? Не дурно матерія виділила нас як засіб самопізнання. Як же ми можемо відмовитись од своєї місії? Інакше нема для чого жити. Досить відмовитись від цього, і наш рід загине, а місію візьмуть на себе інші істоти, які з більшою гідністю називатимуть себе вищою формою матерії.

— Ну, почав філософствувати! — обізвався Джіммі. — Це для мене темний ліс. Я на Землі щастя не маю, а ти кажеш — у Космосі. А Юнона твоя не розсиплеться? Ти ж сам казав, що світловий струмінь знищує все на мільйони кілометрів…

— Ні. Він не торкатиметься стін природних дюз. Буде ізольований і скерований потужними магнітними полями.

— Ну, а якщо наткнетесь на що-небудь? При такій швидкості…

Діно весело засміявся:

— Якщо наткнемось, то і при малій швидкості Юнона лопне, мов мильний пузир. Там у неї всередині будуть такі запаси кисню та водню… У порох розлетиться… Але вірогідність, що наткнемось, — мінімальна. Юнона матиме досконалу систему керування та інші запобіжні засоби…

— І все-таки я б не наважився!