Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

Діно зареготав, і голос його загримів на весь ресторан, аж сусіди почали оглядатись.

— Ми, космонавти, народ особливий. На Землі нам тісно. А Юнона — о, це справді грандіозно! Ну, та людина до всього звикає. Я вже третій рік туди літаю. Тільки здається, що все так просто. Хвастатись не буду, бо все це не мною задумано. Коли мені пощастить влаштуватись в екіпаж — отоді я вже похвастаюсь! Обіцяють. Як не кажи, я теж допомагав. Третій рік… А якщо до того часу не знайду дружини — не знаю, що буде…

— Навряд чи знайдеш таку, щоб погодилась на цю подорож.

— Ну! — презирливо махнув рукою Діно. — Таких жінок — скільки завгодно! Тільки бовкни, що збираєшся летіти на Юнону, зразу на шию повісяться. То ж не мала честь! Справа не в тому. Як я зрозумію, чи та дівчина, яку я покохаю, погодиться полетіти зі мною від любові, чи тільки для того, щоб узяли в екіпаж?

— Таке верзеш! — вигукнув Джіммі. — Ти спочатку спробуй знайти, а тоді вже й вередуй! Хотів би я побачити таку дурепу…

— Чому ж? — здивувався космонавт. — Це питання дуже серйозне. — І, хвилину помовчавши, додав: — А найсерйозніша перешкода все-таки та, що я закоханий, давно і безнадійно, і немає ніяких перспектив.

— У Марину? — здригнувся Джіммі.

Велетень-болгарин зашарівся й зніяковіло нахилив кудлату голову.

— Ти ж знаєш…

— А де вона? Ти давно бачив її?

— Ото як ми з тобою роз’їхались, прилетів я на свій ракетодром — а вона вже там. І як почала просити: візьми та й візьми її з собою на ракету. Полаялись ми тоді з нею.

— А чому ж ти її не взяв?

— По-перше, через те, що не маємо права брати на борт транспортних ракет пасажирів, а по-друге, через те… через те… Ну, як я міг погодитись? Я рідко бачу її, та й то страждаю… А то уяви собі: два місяці в одній ракеті! А вона… вона не любить мене.

Джіммі глянув на свого співрозмовника з жалем. «Який телепень! — подумав він. — Два місяці! За два місяці й не таке зробити можна. Ну, то й краще, що він телепень! Ведмідь! Правда, хороший ведмідь!..»

— Ну, і що далі? — запитав Джіммі з несміливою надією в голосі.

— Нічого. Розсердилась і поїхала.

— У Нью-Йорк?

— Де там! Умовила, кажуть, начальника якоїсь експедиції, і тепер десь літає. Здається, ще не повернулась.

— Та-ак… — зітхнув Атоммен.

Діно і собі зітхнув. Обоє в цю мить думали про одне й те саме. Довго сиділи мовчки, уникаючи дивитись один одному в вічі. Потім Діно несподівано звівся на ноги.