Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Гей, Джіммі, друзяко! — загримів він на всю хату. — Ти не забув ще мене?

Діно-космонавт розчепірив свої лапи, і Джіммі й незчувся, як опинився в його ведмежих обіймах — аж ребра затріщали. Потім відіпхнув його, глянув ще раз — і знову взяв у лабети. Пом’ятий, розкудланий, але радий, мов дитина, до якої в гості завітав сам Дід Мороз, Атоммен випручався й заметушився по кімнаті:

— Заходь же, заходь! Ти знаєш, скільки я думав про тебе?! І куди він, думав, запропастився, чортів Діно? Мов крізь землю провалився. Не інакше, образився на мене…

— Ну, ну, нікуди я не дівся. Спеціально до тебе приїхав, у гості. У тебе й житиму, не хочу в готель. Думаю, не виженеш?

І нахилився до чималої дорожньої сумки, яка стояла поряд. Атомменові хороми наче враз поменшали, до того здоровенним був цей веселий невгамовний болгарин. Кімната чекала його, і тепер ніби посвітлішала. А він стягнув пальто і вмостився на дивані.

— Ну й дивак же ти, слово честі! — вигукнув він. — Чом же ти зразу не сказав, хто ти? А то в мене аж руки сіпались, щоб ляснути тебе. Правда, я дізнався зразу ж, та був уже далеко від Землі.

— Я й сам не знав. А що рукам волі не дав — добре, бо інакше навряд чи сиділи б ми отак на одному дивані. Ти ж не людина, а справжній ведмідь! Для тебе, мабуть, і ракету спеціальну зробили?

Від реготу космонавта аж склянки в буфеті забряжчали:

— Го-го-го! Ні, до такого ще не доходило, хоч, правда, мої габарити завдають мені чимало мороки. Я через те й тікаю в Космос, що для Землі переріс. А там якось почуваєш себе і меншим, і легшим. На ось, привіз тобі звідти невеличкий подарунок. Думав, думав, що б тобі привезти, і не міг придумати нічого кращого.

Він нахилився до сумки й витяг з неї щось кругле, мов апельсин, загорнуте в клаптик м’якої тканини.

— Будь ласка!

Джіммі простяг руку і мало не впустив предмет. Він був такий важкий, що Атоммен однією рукою насилу тримав його. Нічого не розуміючи, поклав на коліна й розгорнув. «Апельсин» спалахнув тисячами іскор.

— Що це?

— Алмаз природний. Подобається? На нашій Землі такого не знайдеш…

— Алмаз? — у Джіммі аж колінця затряслись, а голос став чомусь писклявий-писклявий. — Такий… великий?.. Справді… Алмаз. Так це ж… Це ж небачений скарб! І ти його… мені? Що ж я з ним робитиму?

— Покладеш на столі як прикрасу. Щоб згадував про мене.

— На столі? А ти бува… Його ж украдуть, поклади тільки!

— Хто ж у тебе крастиме, чудний чоловіче? — здивувався Діно. — Нащо він кому здався? Крім того… я не чув такого, щоб у нас люди крали.

Він глипнув на Джіммі, який сидів, витріщившись жадібними очима на іскрометний мінерал, і зареготав:

— А-а! Згадав! У ваш час алмази вважались дорогоцінністю. Тим-то ти так… Не бійся! Зараз цих алмазів — скільки хочеш. Їх давно вже виробляють штучно. А цінність цього алмаза полягає лише в тому, що він природний і привезений з Космосу. Але це ще не значить, що комусь спаде на думку вкрасти його в тебе. Ну, поклади його на стіл і принеси дві чарки, цокнемось за нашу дружбу! Ціннішого за неї нема нічого! І закусити чогось прихопи!