Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

Гортаючи старі підшивки і нові номери, Атоммен захоплювався прекрасним оформленням, м’яким і гладеньким, мов шовк, папером, чудовими кольоровими фото, оригінальними малюнками — і знову й знову мріяв про той день і годину, коли вперше побачить під статтею своє прізвище.

Але цей час був ще далеко. Джіммі сам відчував, як багато він не розуміє, скільки ще речей не знає. Коли читав матеріали газети, йому здавалось, що написані вони не його рідною мовою, а якоюсь іншою, пересипаною незнайомими виразами, незрозумілими словами. Він і раніше не міг похвастатись досконалим знанням англійської мови, а тепер бачив, як виросла і розвинулась вона завдяки небаченому прогресові людської думки, науки і техніки. Усвідомлення цього приносило нові тривоги. «Тварюко! — картав він сам себе. — Як можна було проспати цілих двісті років!»

Але така півжартівлива іронія не допомагала і не втішала.

Відчуття безсилля і непридатності до життя в новому суспільстві ще посилилось після першої самостійної дії.

День, якого він так чекав і про який стільки мріяв, нарешті, настав. Напередодні Джіммі провів тривожну безсонну ніч, тисячі раз обдумуючи, як він знайде щось цікаве, як передасть його в сенсаційному стилі і його похвалить головний редактор.

Ще тільки на світ зазоріло, а він, з портативним магнітофоном для запису інтерв’ю в одній кишені і маленькою стенографічною машинкою в другій, уже поспішав широким Бруклінським авеню, підстерігаючи новини. В його завдання входило також відвідати кілька науково-дослідних інститутів та заводів. Маючи спеціальну місію спостерігати, він помічав тепер стільки цікавих речей, що за день довелось десять разів змінювати стрічку стенографічної машинки і плівку магнітофона. І марно дехто з інженерів, конструкторів та науковців, у яких Джіммі просив інтерв’ю, запевняли його, що немає нічого нового і цікавого, що по новини треба прийти через місяць-два і що ті явища, про які він питає, давно вже всім відомі.

Зачарований багатством цікавих фактів, Джіммі квапився доставити свої записи в редакцію, здивувати редакторів і читачів постійної хроніки «Бруклінські будні». Кожну замітку він писав довго й напружено, але праця сповнювала його душу приємним почуттям задоволення, що й він чимось корисний.

На другий день він з трепетною надією поклав перед завідуючим хронікальним відділом десяток аркушів паперу… Завідуючий, сухуватий і нервовий чоловік, перечитав усе, і обличчя його ще дужче видовжилось. Перечитав удруге, підвів голову й посміхнувся:

— Гм, нічого з цього не вийде, товаришу! Ніяка це не новина. Ви повідомляєте про речі, про які ми писали ще п’ятдесят років тому. А потім… Що це за стиль?

Наче йдеться не про звичайнісінькі електробритви, а про відкриття, яке має життєве значення для людства.

Так не годиться! Я ж казав вам з самого початку: не кваптесь, спокійно, спостерігайте уважно, розпитуйте людей! Вони самі підкажуть вам, що їх цікавить, а що ні. Я розумію, що для вас, можливо, все це й нове, але для нас — ні. Не ходіть спочатку самі. Ходіть з іншими репортерами і вчіться у них. І не впадайте в розпач, поступово освоїтесь…

Очевидно, засмучене обличчя Джіммі було причиною останніх слів завідуючого. Але й це не розвіяло смутку новоспеченого репортера.

«Цього разу собака вкусив людину», — з прикрістю подумав Джіммі, мнучи в руках витвір безсонної ночі.

Ех, коли б оці новини та його колишньому шефу.

Спогади про минуле і ця невдача гнітили Атоммена. Тепер він ходив з іншими репортерами, байдуже вислухував їх повчання, часом дивуючись, що вони записують саме те, чому він не надав би ніякого значення; часом, пожвавившись, приносив сам до редакції цілу копу новин, які знову виявлялись старими. І тільки надзвичайно сильне бажання довести, що й він на щось здатний, утримувало Атоммена й досі в редакції.

Колеги його докладали чимало зусиль, щоб якось допомогти йому, але Джіммі, мов та рахітична дитина, подавав надто малі надії. І все-таки він потроху почав розуміти, які новини потрібні. Йому навіть самому щастило інколи принести таку новину, але чи то інші випереджали його, чи він сам псував матеріал своєю кострубатою мовою, справа не рухалась.

Якось, тиняючись вулицями, Атоммен помітив натовп людей. Це зацікавило його. Підійшов ближче.

В центрі кола, перебиваючи одне одного, пояснювали щось громадянам з сльозами на очах двоє хлоп’ят. Поруч стояв похмурий чоловік із золотим значком на лацкані. Хлопчики розповідали, як вони літали наввипередки на ранцевих вертольотах (Атоммену часто доводилось бачити над парками та спортивними площадками хлопчаків і дівчаток на невеличких літальних апаратах з одним гвинтом), розповідали, як Томі погнався за Джорджем, як наздогнав його і їхні пропелери мало не зіткнулись; як потім Джордж, щоб уникнути катастрофи, був змушений опуститись майже на саму вулицю, вдарив ногами якогось перехожого і мало сам не попав під машину, в якої, певно, гальма були несправні. Дивлячись на заплаканих дітей, Джіммі поблажливо всміхнувся і хотів було вже йти геть, але серйозність публіки насторожила його.

Зметикувавши, що цей випадок, очевидно, повчальний, він вирішив показати його як приклад поганого виховання. Узяв прізвища капосників, які урочисто, при всіх пообіцяли, що ніколи-більше не гасатимуть над вулицями, і швидко настрочив замітку. Але вона здалась йому бідненькою і недостатньо зворушливою, і Джіммі дописав, що Джордж провалив голову громадянинові, а автомобіль оддавив ліву ногу неслухняному хлопчикові, і тепер обидва перебувають у лікарні. В кінці автор звертався до всіх батьків з полум’яним закликом правильно виховувати своїх дітей, контролювати їх і не дозволяти порушувати правил вуличного руху.

Це була перша стаття, яка сподобалась завідуючому відділом. Він похвалив Джіммі, і наступного ранку матеріал уже красувався на сторінці газети, в якому на громадський осуд виносилась негідна поведінка жителів району.