Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Що тут говорити? — промовив тихо Джіммі. — Уже все сказали. Так… я помилився. Постараюсь, щоб такого більше не повторювалось…

А коли зійшов з трибуни, Джіммі знову опинився в тісному колі цих самих людей. Тільки обличчя їх тепер сяяли цікавістю і веселими, дружніми посмішками. Його почали розпитувати, де живе, як сприйняв новий світ; просили розповісти подробиці свого воскресіння, запрошували в гості. І найбільше настирливості було в негритянки. У який би бік не повернувся Джіммі, її сліпуче біла посмішка завжди опинялась перед очима. Схопивши Атоммена за рукав, жінка почала запрошувати до них у гості. Батьки, мовляв, будуть страшенно раді. Та й вона сама дуже хоче подружитися з ним. Але Джіммі, який почував себе ображеним до глибини душі, скориставшись моментом, коли людське коло в одному місці прорвалось, вигукнув, що поспішає, і подався геть. Люди здивовано переглянулись. Одні посміювались, інші докірливо хитали головами, і, певно, ще довго в парку гомонів натовп про чудернацьку зустріч з людиною минулих віків.

А Джіммі в цей час, переходячи тротуарами, сипав на їхні голови всі прокляття, які тільки міг придумати. Та чи не найбільше діставалось йому самому. Він картав себе за те, що здуру бовкнув своє прізвище і тепер усі знатимуть. Навів би самокритику, вислухав усю їхню балаканину, і на цьому б усе скінчилось. Але хто ж знав, що в них на думці? Колись, якщо негр отак чіплявся до білої жінки, його, як правило, лінчували. А тепер… Атоммену навіть здалося, що тепер в Америці роблять навпаки.

Ця пригода настільки зіпсувала йому настрій, що Джіммі втратив будь-яке бажання до дальших подорожей, і, повернувши на Нью-Йорк, мало не загнав машину, і ввечері вже був дома.

Едуарду Бентаму він не наважився розповісти про свою пригоду, побоюючись під’юджування і типових бентамівських повчань у серйозній чи жартівливій формі. Геофізик залишався таким, як і раніше. Та ж сама щира завбачливість або невичерпна дотепність то подружньому грубувата й незлоблива, то витончена, з гострим перчиком сарказму.

— Добридень, дідусю! — привітався він весело і, помітивши здивування на обличчі Атоммена, пояснив: — Я оце прикинув, що, можливо, ти брав якусь участь, як далекий прадід, у моєму створенні. От і вирішив ставитись до тебе з більшою повагою.

— Слухай, чим ти зараз займаєшся в своїй Антарктиді? — запитав Джіммі, коли вони після довгої розлуки нарешті вмостились на дивані поруч.

— Як то чим? Шукаю, може, ще якусь атомну людину знайду, щоб тобі не скучно було. А ти останнім часом чим займався? Друзями вже обзавівся?

— Важко зав’язати дружбу з такими, як ви. З уповноваженим частенько, правда, зустрічаємось. — Старається, бідолаха, наставити мене на путь істини, але ми, капіталісти, горішок міцний, не дуже охоче піддаємось перевихованню.

— Це правда. І все-таки, мені здається, твоя класова приналежність не заважає тобі прибрати в квартирі. Як ти живеш у такому бруді?

— Тільки вчора з подорожі повернувся, — не моргнувши оком, збрехав Джіммі.

Глянувши на страшенне безладдя, він заходився прибирати порозвішуваний на стільцях одяг, банки, коробки та хлібні об’їдки на столі. Бентам підійшов до книжкової шафи.

— Я бачу, ти книжок і не торкався?

— І не торкався.

— І це ти кажеш мені так спокійно?

— Якщо хочеш, можу ще й самокритикуватись. Я вже знаю, як це робиться.

— Слухай, Джіммі Кук! — вибухнув Бентам. — Я серйозно кажу тобі, що наша дружба трісне, коли ти негайно не візьмешся за науку.

— Ну, добре, добре. Візьмусь. Тільки ж книжки твої, мабуть, страшенно нудні. Я ніколи не читав наукової літератури…

— Не зневажай наших книжок! Ти, як допотопна істота, як випадково оживлена окам’янілість, не маєш ніякого права гудити їх.

— Так, — несподівано серйозно й сумно промовив Джіммі. — Сам знаю, що я не корисна копалина. Та куди мені подітись? Ніхто не вчив мене, як треба жити в такому суспільстві. Щоб дійти до університету, треба починати з дитячого садка. Часу в мене вистачить, та чи доцільно? Очевидно, це вже в крові в мене таке.