Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

Одного разу Бентам сказав йому:

— Питав я сьогодні в інрозпраці, яку роботу можуть тобі дати. Є в них кілька місць у метро, де ти справився б. Маєш бажання стати відповідальним за гігієну?

— Що-о? Підмітати метро? Ти що, смієшся з мене? — обурився Джіммі.

— Так це ж чудова робота! Все роблять автомати. Твоє діло тільки вмикай та вимикай. Чотири години на день, а потім весь час вільний.

— А ти ж чому не візьмешся вулиці підмітати?

— У мене наукова спеціальність. А в тебе немає ніякої. Ну, коли не хочеш, то вступай до вузу! Часу в тебе — хоч греблю гати.

— Скільки років треба вчитись?

— Два роки загальнотеоретичної підготовки, а потім — від п’яти до десяти, залежно од спеціальності.

— Дванадцять років самого університету? Ти здурів? — вигукнув Джіммі. — Думаєш, я життя своє на дорозі знайшов?!

— Ні, це я його під кригою знайшов. А ти забув, що доведеться ще довго небо коптити на цьому світі?

— М-да, — знітився Атоммен. — Часу, справді вистачає, тільки мені не хочеться. Не буду працювати, і годі! Житиму як знаю.

— Ти повинен працювати. Я поговорю з одним другом-журналістом. Може, погодиться взяти тебе до себе в редакцію. А там, дивись, потроху й нахватаєшся розуму, хоч вершків.

— Ну, це вже інша річ! Як не кажи, а журналістика — моя професія…

Джіммі знав, що його колишня спеціальність навряд чи згодиться тепер, але здаватись не хотів і навмисне не помітив посмішки Бентама.

Чекаючи геофізика, який обіцяв приїхати через тиждень, щоб влаштувати Атоммена в редакції, Джіммі придбав собі чудову детройтську автомашину і досконало навчився керувати нею. Хотілося довести Бентаму, що й він не ликом шитий. Джіммі був радий, мов дитина, і через кілька днів вирушив у подорож по країні.

За календарем в Америці була вже зима, але сонце пригрівало, і Джіммі відчував справжнє задоволення їздити зручними бетонованими шляхами. Минувши річку Делавер, він подався до великих озер, де йому не раз доводилось бувати з посвідченням кореспондента. Але й цей край, як і вся Америка, змінився невпізнанно.

Часто на шляху траплялись нові великі центри, і тільки де-не-де збереглися старі міста. Сіл зовсім не було. Джіммі перетнув два штати і не помітив жодного з колишніх маленьких поселень. Двісті років не було воєн, люди жили в достатку, довголіття стало звичайним явищем. Тепер і в маленьких містах до неба тяглись височенні хмарочоси. Кожен клаптик землі використовувався. Давно вже перестали існувати пустелі та дикі джунглі, а побережжя Льодовитого океану розморозили ще сотню років тому з допомогою відведених сюди теплих тихоокеанських течій. Отже, і ці краї стали багатими й квітучими. Тільки Антарктида використовувалась поки що дуже мало. Але тепер, після її розмороження, і тут звільнились неосяжні простори для заселення.

Найближчий сусід Землі Марс, про який віками мріяли вчені, давно вже перестав бути безплідною прикрасою нічного неба. Джіммі спочатку не повірив, що смачний пухкий хліб, який він так любить, — з марсіанської пшениці. Що ж, хитрій людині пощастило пристосувати деякі зернові культури до суворого клімату планети, де немає нормальних умов для життя людини: додали трохи світла, тепла й вологи і збирали чудові врожаї. Людські можливості виросли неймовірно.

Джіммі й досі стикався з подібними явищами, але вони не викликали в ньому більше такого захопленого здивування, як раніше. Самотність пригнічувала його, а захоплення перестає бути захопленням, якщо немає з ким поділитись своїми почуттями, якщо всі довкола сприймають те, чим ти захоплюєшся, як звичайну річ.

Подорож дала Атоммену чимало нового, йому доводилось зустрічатися й розмовляти з незнайомими людьми. Він щиро намагався зрозуміти їх, зрозуміти такі явища, про які раніше й не думав, вірячи, що все знадобиться, коли він працюватиме в редакції. А десь глибоко в душі навіть жевріла несмілива надія, що й він зможе бути чимось корисний людям.