Зміст поняття "спеціальні знання" може бути найбільш повно розкрито тільки в контексті з елементами процесу доказування. Доказування в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві здійснюється на основі законів логіки і за допомогою доказів, якими є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ст. 84 КПК) або будь- які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у судовій справі, та інші обставини, що мають значення для її правильного вирішення (ч. 1 ст. 69 КАС, ст. 57 ЦПК, ст. 32 ПІК). Ці дані встановлюються: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.
Правові межі використання спеціальних знань в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві визначаються законом і судом з урахуванням правил належності, допустимості, достовірності й достатності доказів для вирішення конкретної справи або кримінального провадження. Правило належності полягає в тому, що суд повинен досліджувати лише ті докази, котрі відносяться до справи або кримінального провадження. Це правило дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, усунути з процесу все зайве, що не відноситься до справи і не потрібне для її правильного вирішення. Під допустимістю доказів слід розуміти придатність доказів з точки зору законності джерела, методів і прийомів отримання відповідної інформації у справі. Достовірність – це точна відповідність встановлених обставин справи фактичним обставинам, що мали місце. Уже на етапі формування предмета доказування у справі можуть стати потрібними спеціальні знання, а їх невикористання або неправильне використання призводять до судових помилок. Достовірність доказів оцінюється судом. Тут також необхідно дотримуватися певних правил щодо доброякісності джерела доказової інформації й зіставленості доказів. Достатність доказів – це якісна характеристика процесу (стану), яка дозволяє із сукупності доказів дійти однозначного висновку та вирішити справу по суті. Кінцевий висновок суд отримує, виходячи з даних, котрі, з одного боку, надані сторонами (у тому числі й за сприянням суду), а з іншого – є достатніми для вирішення справи. Суд у сучасних умовах повинен встановлювати фактичні обставини справи, з високим ступенем ймовірності наблизитися до розуміння сутності досліджуваного явища (достатнього для формування внутрішнього переконання й винесення законного й обґрунтованого рішення) й вживати для цього передбачених процесуальним законом заходів. На встановлення обставин справи та їх оцінку і спрямований весь процес доказування.
Досягнення істини за сучасних умов змагальності передбачає встановлення не всіх фактичних обставин, пов'язаних із правовідносинами, що розглядаються, а лише тих, котрі, відповідно до норм, які застосовуються, достатні для винесення обґрунтованого рішення у справі. Принцип неупередженості судових доказів означає, що жодний доказ заздалегідь не має для суду більшої доказової сили, ніж інші. Результати оцінки судом доказів викладаються у мотивувальній частині рішення, де суд повинен зазначити ті докази, на яких ґрунтуються його висновки. Якщо суд, оцінивши докази, встановить, що ті або інші надані матеріали не підтверджують обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень, він повинен у рішенні обґрунтовано мотивувати свій висновок про це. Отже, незважаючи на наявність потреби у спеціальних знаннях, проведенні дослідження з метою отримання доказової інформації, можливим є винесення судового рішення на основі інших доказів (пояснень сторін, показань свідків, письмових і речових доказів), а не виключно на основі експертного висновку.
Процесуальне законодавство України не розкриває змісту поняття "спеціальні знання". У ст. 69 КПК йдеться про використання наукових, технічних або інших спеціальних знань, зумовлене потребою вирішення певних питань за допомогою експертизи. У ст. 41 ГПК визначено, що для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Частиною 1 ст. 81 КАС передбачено, що для з'ясування обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу. У ч. 1 ст. 143 ЦПК йдеться про те, що для з'ясування обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Не розкриває змісту поняття спеціальних знань і постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", в якій судам вказується лише на неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань.
Спеціальні знання – це не якась об'єктивізована аморфна сума результатів людського пізнання, а диференційовані за ступенем пізнання даного галузевого предмета науки, рівнем оволодіння суб'єктом судочинства та процесуальною компетенцією цих суб'єктів знання, які можуть і повинні використовуватись у доказуванні фактів, необхідних для встановлення об'єктивної судової істини. Поняття "спеціальні знання" є галузевим юридичним. Необхідність його введення зумовлена діяльністю юрисдикційних органів з метою вирішення завдань, що перед ними ставляться. Особливими ознаками, що характеризують спеціальні знання, є такі: ці знання не є загальновідомими, загальнодоступними та одиничними; вони набуваються особою у процесі теоретичної та практичної підготовки до конкретної діяльності; неодноразово використовуються; надаються не в прямій, а у опосередкованій формі; залучаються до процесу в установленому законом порядку за наявності у учасників процесу потреби в такого роду знаннях; використовуються у передбачених процесуальним законодавством формах; їх використання пов'язане з певним рівнем освіти та/або підготовкою, а також професіональним або іншим досвідом; такі знання сприяють забезпеченню винесення законного й обґрунтованого акта органів досудового розслідування та суду як органу судової влади.
Слід зазначити, що спеціальні знання – це категорія, яка означає таку сукупність знань, з якою учасники процесу доказування, як правило, не знайомі (адже неможливо осягнути неосяжне). Відповідно до сучасної юридичної доктрини, спеціальні знання – це знання, які не є загальновідомими, не мають масового поширення і якими володіє обмежено коло фахівців. У широкому значенні слова фахівець – це особа, яка володіє спеціальними знаннями і може набувати різного процесуального статусу, тобто може брати участь в адміністративному, господарському, кримінальному або цивільному процесі і як спеціаліст, і як експерт.
Слід чітко відмежовувати у функціональному аспекті спеціальні знання як результат професійної підготовки і певну спеціалізовану освіченість окремих людей від передбачених процесуальними законами спеціальних знань, які, маючи за своїм змістом повну тотожність з першими, можуть використовуватись у точно встановлених законом формах і межах. Тобто є повністю індиферентними до становища носія цих знань і їх споживачів, перетворюючись на процесуально-правову категорію, використання якої передбачено лише визначеними суб'єктами і у встановлених процедурах, що у кожному випадку їх застосування потребує наявності одного з передбачених суб'єктів, засвідчення його компетентності, а також узаконених шляхів одержання бажаного результату.
До процесуального визначення спеціальних знань обов'язково має включатись їх загальнонаукове поняття як неодмінна змістова основа поняття процесуального, а останнє повинно визначати лише межі і форми особливого використання цих знань у судочинстві та юридично значущі наслідки такого використання. Спеціальними знаннями в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві є знання і навички, одержані в результаті фахової освіти та/або практичної діяльності в будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, які використовуються визначеними законом учасниками процесу в межах наданих кожному з них повноважень для вирішення за певною процедурою процесуальних завдань. Таке визначення спеціальних знань максимально точно відповідає теоретичним положенням наукознавства, законодавства і практики залучення спеціальних знань до відправлення правосуддя.
Юридична мета використання спеціальних знань передбачає, що такі знання використовуються для формування доказової інформації та для її перевірки й оцінки процесуально уповноваженими на те особами. За цим критерієм (юридична мета використання) здійснюється розподіл форм використання спеціальних знань на процесуальні та непроцесуальні. Так, якщо при використанні спеціальних знань формується новий доказ або перевіряється раніше отриманий, то в даному випадку це процесуальний спосіб використання спеціальних знань. Якщо спеціальні знання застосовуються для формування внутрішнього переконання суб'єкта доказування для оцінки доказової інформації, то в такому випадку йдеться про непроцесуальну форму використання спеціальних знань.
Потреби судочинства і рівні спеціальних знань зумовлюють питання про процесуальні форми їх застосування і розмежовування компетенції суб'єктів – носіїв спеціальних знань. Доказування у процесі перш за все і головним чином пов'язується з наявністю самостійних процесуальних інтересів окремих учасників, що є підставою для надання їм права або права і обов'язку збирати і подавати юридичні докази, а також оцінювати їх з метою відстоювання своєї правової позиції чи прийняття передбачених законом рішень. Законодавець за цим принципом встановив точний перелік таких учасників, який не підлягає ні обмежувальному, ні поширювальному тлумаченню. Використовувати спеціальні знання можуть і не перелічені законодавцем у ГПК, КАС, КПК, ЦПК учасники процесу, але в приватному порядку, і результати такого застосування не матимуть ніякого юридичного значення, якщо вони не переведені у процесуальне русло у відповідній формі, за відповідною процедурою компетентними особами. Та й серед суб'єктів доказування наданим їм правом практично користуються, за рідкісними винятками, лише суб'єкти, для яких це є професійною діяльністю. Кількість випадків безпосереднього використання у своїй діяльності спеціальних знань всіма суб'єктами доказування разом узятими, порівняно з постійною професійною діяльністю спеціалістів та експертів, які залучаються до участі в процесі суб'єктами доказування, є відчутно невеликою. Тому, вивчаючи процес і наслідки застосування в судочинстві спеціальних знань, не можна залишити поза увагою класифікацію суб'єктів пізнання і доказування, розмежування їх компетенції та юридичне значення результатів їх діяльності.
Підстави використання спеціальних знань формалізовані і включають матеріальну правову підставу і процесуальну підставу. їх застосування потребує правильного визначення судом предмета доказування у справі (адміністративній, господарській, цивільній) або у кримінальному провадженні й виявлення необхідності у використанні спеціальних знань і навичок обізнаних осіб. Підставою використання спеціальних знань виступає потреба в них з метою отримання доказової інформації у справі: шляхом встановлення у процесі дослідження фактів-доказів, котрі іншим шляхом не можуть бути отримані (експертиза); шляхом використання спеціальних знань для надання консультацій, роз'яснень, допомоги у формулюванні питань експерту або вчинення інших процесуальних дій.
Законодавцем не передбачено в одній чи окремо взятих нормах закону загальних положень, які регламентують діяльність і спеціаліста, і експерта як учасників будь-якого процесу. Навпаки, в адміністративному, кримінальному та цивільному процесах акцент зроблено на різних цілях залучення спеціалістів і експертів, відповідно, і на розбіжностях у процесуальних правах і обов'язках, а також на процесуальному значенні результатів застосування такими фахівцями своїх спеціальних знань.
Правовий стан спеціалістів та експертів у процесуальному (адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному) законодавстві України дозволяє дійити висновку, що ними є особи, які володіють спеціальними знаннями й навичками і не заінтересовані у справі, що вирішується судом, або у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. До них відносять експерта та спеціаліста (статті 66, 67 КАС, ст. 31 ГПК, статті 69, 71 КПК і статті 53, 54 ЦПК). Діяльність експертів і спеціалістів підлягає контролю з боку суду. Власне ж самі знання як такі, перебувають за межами будь-якого процесу (адміністративного, господарського, кримінального або цивільного) і, відповідно, не регламентуються правовими нормами.
Вітчизняне законодавство визначає юридичний статус експерта як самостійного суб'єкта процесу, який має власний обсяг процесуальних прав та обов'язків, що відрізняють його від інших суб'єктів процесуальної діяльності. Характерною рисою такого суб'єкта процесу є об'єктивна незаінтересованість у кінцевому вирішені справи, що обумовлено його функцією представлення суду особливого доказу – експертного висновку. Специфічним також є те, що експерт заздалегідь (a priori) не має доказової інформації – він отримує її в ході спеціального дослідження за допомогою своїх спеціальних знань. Отже, правовий статус експерта підпорядкований меті процесу і складається з його компетенції, визначеної процесуальними обов'язками, правами і правовими гарантіями належної реалізації ним своїх прав та обов'язків, а також його незалежності. Оскільки експерт не є стороною процесу, не має особистої юридичної заінтесованості у вирішенні справи, його участь у процесі обумовлюється не правами, а обов'язком дати об'єктивний висновок з поставленого перед ним питання.
Щоб здійснювати експертну діяльність на професійній основі, її суб'єкт повинен не тільки бути компетентним, а й відповідати певним вимогам, які визначають його компетентність, кваліфікованість. Загальні кваліфікаційні вимоги до судового експерта встановлені ст. 10 Закону України "Про судову експертизу", в якій зазначено, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Атестовані відповідно до Закону України "Про судову експертизу" експерти включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. Орган або особа, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів.
Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо- кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Для цього створюються експертно-кваліфікаційні комісії й експерти складають кваліфікаційні іспити. В Україні такі комісії створюються на підставі наказу Міністра юстиції України від 15 липня 1997 р. "Про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів" і діють на підставі Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, яким передбачено, що для присвоєння кваліфікації та кваліфікаційного класу фахівці державних установ повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку в галузі судової експертизи, знати чинне законодавство та інші нормативні акти, які регулюють порядок призначення і проведення судових експертиз (розділ IV, п. 1.1). Цим же Положенням передбачено, що фахівці підприємницьких структур і громадяни повинні мати підготовку з наукових, технічних або інших спеціальних галузей знань, з яких вони мають намір атестуватись як судові експерти, володіти правовими основами судової експертизи та обов'язково пройти стажування в науково-дослідних інститутах судових експертиз. Але у зв'язку із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судову експертизу" від 9 вересня 2004 р., підприємництво як одна з форм судово- експертної діяльності виключено, однак категорія "громадяни" може стосуватися передбачених ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" судових експертів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ.
Законодавцем передбачено й інший вид процесуального застосування спеціальних знань – залучення спеціаліста до проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій та судових дій, де він застосовує ці знання і навички для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні предметів і документів, застосуванні технічних засобів, а також надає допомогу в постановці запитань експерту і надає роз'яснення сторонам і суду з питань, що входять до його професійної компетенції. Відомості про факти, встановлені спеціалістом, та його роз'яснення фіксуються у протоколі відповідної слідчої або судової дії, а тому участь спеціаліста у слідчих і судових діях є процесуальною формою використання спеціальних знань.
Спеціаліст у загальному розумінні – це особа, яка професійно володіє певним фахом. У правозастосовній практиці в якості спеціаліста виступають будь-які особи, чиї спеціальні знання необхідні для визначення природи, сутності, властивостей об'єктів, явиш, пізнання котрих необхідне для встановлення істини. Процесуальне поняття спеціаліста дано у відповідних статтях процесуальних кодексів України: КАС (ст. 67), КПК (ст. 71), ЦПК (ст. 54), але в них немає тлумачення змісту спеціальних знань, якими він повинен володіти. Однак зазначається, що до його професіональної компетенції входять знання й навички застосування технічних засобів і надання консультацій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. У ГПК немає статті, яка б визначала статус спеціаліста у господарському процесі. Його ст. ЗО визначає, що в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів, тобто йдеться про фахівців у певній галузі знань, які надають допомогу суду в з'ясуванні питань, що потребують застосування спеціальних знань у науці, техніці тощо.
Спеціаліст і особи, які беруть участь в адміністративному, господарському, кримінальному, цивільному судочинстві, мають рівні процесуальні права і обов'язки, а саме: знати про дату, час і місце судового розгляду справи; ознайомлюватися з матеріалами справи; заявляти відводи; давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи або кримінального провадження, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі; ознайомлюватися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і давати письмові зауваження до них тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Експертизи у судочинстві України» автора Гончаренко В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спеціальні знання та форми їх використання у судочинстві“ на сторінці 1. Приємного читання.
