Розділ І. Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Отже, суть адвокатури визначали певні фундаментальні критерії:

а) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід у веденні цивільних та кримінальних справ;

б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запрошують його для надання правової допомоги;

в) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, що запросила його для ведення справи;

г) адвокат керується законами держави за місцем виконання своїх обов'язків;

г) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов'язків.

Державі, в якій динамічно розвивається економіка, потрібні стабільні закони, що забезпечують цей розвиток. їй вигідно, коли в країні є достатня кількість грамотних юристів, спроможних забезпечити населення якісними послугами в усіх сферах буття. Це знижує кількість зловживань, злочинів і в такий спосіб зменшує кількість особистих трагедій, що, в свою чергу, забезпечує стабільність у суспільстві. Так вважали юристи Давнього Риму. Саме завдяки цим поглядам світ дістав чітку та науково обґрунтовану правову систему, яка стала основою юриспруденції найбільш розвинених держав Євразії.

Висновок. Рим створив усі передумови для виникнення і розвитку професії під назвою "адвокат". Але з огляду на певні обставини - розквіт тиранії, навалу варварів, занепад і падіння Риму - тут не відбулось об'єднання людей цієї професії у спільноту за професійною ознакою. У Римі були адвокати, але не було адвокатури.

3. Ренесанс європейської адвокатури

Середньовіччя з його спустошливими варварськими війнами, феодальними тенденціями та похмурим торжеством інквізиції надовго зупинили хід цивілізації на євразійському континенті. Були розтоптані та забуті численні пам'ятки культури і цивілізації. Не обійшло це лихоліття і сферу судочинства як одну із гілок зруйнованих цивілізацій.

У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалося в різних країнах по-різному. На тлі тривалого руйнівного Середньовіччя, залишки якого ще тяжіли над Європою до початку XVI ст. з'являлись нові народи і народжувалися держави, перед якими відкривались невідворотні перспективи майбутнього соціального та державного прогресу.

Вибухнувши на благодатній апеннінській території десь на початку XIV ст., доба Відродження поступово, обходячи з великими труднощами заповідники Середньовіччя і феодалізму, невпинно і переможно завойовувала європейські простори.

З появою державного устрою та судових установ відроджувався заснований на берегах Тібра і збережений історичними анналами інститут судового захисту - адвокатура.

В Англії роль перших захисників у позовах приписують т. зв. "фехтувальникам", які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста ще у ХІП ст. Офіційна роль захисників ("баристерів") у суді вперше була визнана королем Англії Едвардом. Слід зауважити, що саме англійська адвокатура вдалася до більш-менш вузької спеціалізації у певних галузях права, про яку згадується у праці І. Ю. Гловацького: 1. Конституційне право; 2. Історія права; 3. Право судочинства; 4. Майнове право; 5. Публічне право.

Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження - дохристиянські часи. Але лише в добу Відродження вона набула свого юридичного визнання та законодавчого оформлення. І хоча згадки про адвокатуру зустрічаються в більш ранніх законах, одними з найважливіших віх Відродження німецької адвокатури визнаються: закон від 1555 p., яким вводилася присяга, від 1654 p., яким визнавалася морально-етична складова адвокатської діяльності, та Баварський кримінальний кодекс 1753 р.

Історично ранні кроки у плані запровадження адвокатури здійснені галами, що населяли територію нинішньої Франції. Як це нерідко відбувається в історії, прогресу народів сприяють кровопролитні війни. Гали за свій прогрес у праві заплатили велику ціну. Іноді пишуть: "До честі римлян, вони після захоплення ними Галії не запроваджували там своє право проти волі місцевого населення. Воно добровільно сприймало римське право як своє". Навряд чи тут доречно посилатися на честь римлян. Жорстокість, яку проявив Юлій Цезар після завоювання Галії, настільки вражаюча понад мільйон знищеного населення, - що про добровільність там не йшлося. Галам не залишалось іншого вибору, і вони сприйняли римське право, а отже, і юриспруденцію.

Після завоювання галів франками франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Слід зазначити, що інквізиція вже знала і використовувала інститут адвокатури avoues, тобто посадових церковників, які вели справи інквізиції, виступали обвинувачами в церковних судилищах та виконували деякі адміністративно-управлінські функції. Отож, виникнувши у XII ст. у статусі avoues і змінивши протягом півтора віків із десяток найменувань (clamatores plaideurs, process plaid emperlies, conteurs plaideurs, chevaliers es luis), французька адвокатура набула свого нинішнього найменування і поважного стану, який з певними змінами зберігається і тепер.

Важливо нагадати про головне - саме адвокатське середовище було і залишається у Франції елітним корпусом, що поповнює парламент (сягало 300 адвокатів) та лави вищих урядовців.

Шлях адвокатури до свого загального визнання в Росії був нелегким і навіть тернистим. Усі, без винятку, диктатори розглядали представників цієї професії майже як своїх ворогів. Росія не була винятком. Катерина II свого часу писала: "Адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут поступать моим началам". Трохи пізніше Микола І, наставляючи Голіцина, вигукнув: "А кто погубил Францию, если не адвокаты?! Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них". Такі погляди панували не тільки у кріпосній Росії, але і на освіченому Заході. "Я бажаю, - заявляв Наполеон Бонапарт, - щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду". А трохи раніше в сусідній Німеччині Фрідріх Великий іменував адвокатів "п'явками". В. І. Ленін (Ульянов) відкрито ганьбив своїх колег, обзиваючи останніх "буржуазной сволочью". И. В. Сталін характеризував адвокатський стан нецензурно.

І все ж, незважаючи на різко негативне особисте ставлення до адвокатури, більшість названих правителів вимушені були піти на створення такого інституту, як захист прав обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власного бажання. Прогресивно налаштовані державні та політичні особи, а згодом і цілі верстви суспільства зрозуміли, що інквізиційне судочинство є зайвим в умовах народження демократичних ідей, що пропагували рівність, свободу, справедливість. Існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє можливе лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.