Розділ І. Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Протягом багатьох століть люди здійснювали "правосуддя" власними силами, караючи кривдників заради помсти у відповідь на скривдження члена своєї сім'ї, племені, клану. З утворенням держави постало питання про запровадження певного порядку, що змусило правителів покласти функцію покарання винних на спеціальні державні органи - суди.

Уважно досліджуючи збережені документальні джерела глибокої давнини, ми можемо по крупицях будувати своє уявлення та свої знання про виникнення та функціонування судів у різних народів у різні часи.

Ще в десяти біблійних заповідях ми знаходимо твердження, що мають суто судовий характер і збереглися в незміненому вигляді і первинному призначенні до наших часів. Одна із заповідей Мойсея говорить: "Не лжесвідчи". І сьогодні лжесвідчення визнаються злочином, що карається в судовому порядку.

Вивчаючи євангельські проповіді Ісуса Христа, де він трактує біблійну заповідь Мойсея "Не вбий", ми знаходимо таку настанову: "Хто скаже брату своєму "пуста голова", підлягає суду". З цього висловлювання можна дійти лише одного висновку, що на території Іудеї до завоювання останньої Римом існували суди. Очевидно, це були релігійні суди, адже іудейська державність трималася на релігійних засадах. Окрім того, відомо, що сам Ісус Христос був засуджений до смертної кари одноосібно прокуратором Іудеї Понтієм Пі латом, який у своєму рішенні повністю спирався на рішення Синедріону - вищого релігійного органу Єрусалиму. Свою незгоду з несправедливим, на його погляд, рішенням Синедріону та відмежовуючись від нього, Пілат підкреслив словами, що навіки увійшли в історію та стали символом пасивного відмежування від участі в певних діяннях: "Я умиваю руки".

Існують літературні джерела, які свідчать про наявність судів та інституту захисників у Єгипті, але відомостей щодо такого високого розвитку юстиції, як у Греції, а потім і в Римі, немає. Давній Єгипет у досліджуваний період історії також досягнув значного ступеню юридичного розвитку. Існували постійні суди. Процес з усного та гласного, яким він буває на нижчих ступенях культури, вже став на писемним і таємним. За свідченням грецького історика Діодора Сицилійського (80-29 рр. до н.е.), обидві позовні сторони двічі обмінювалися позовними паперами, а після того ухвалювалося рішення. "У такий спосіб, - каже Діодор, - єгиптяни вирішують усі позови, вважаючи, що промови захисників сильно замінюють справедливість". Згідно з його твердженням, єгиптяни побоювалися, щоб штучні хитрощі та красномовність ораторів "не спонукали суддів пом'якшувати суворість законів та ставитися з меншою уважністю до вимог справедливості".

Справді, ні в цивільному процесі, ні у кримінальному адвокатура не допускалась у Єгипті. Але вже той факт, що єгиптяни були ознайомлені з небезпеками і темними сторонами адвокатури, свідчить про те, що у них вона існувала раніше, і є докази того, що вона зберігалась для виняткових випадків. Так, в одному з папірусів описано участь адвокатів у цивільному процесі, який відбувався між жерцем та грецьким найманим воїном. Захисниками були два греки. Після подання прохань та пояснень сторін, адвокати також представили по одному писаному мемуару. Отже, в Єгипті адвокатура, вірогідно, з'явилася в найдавніші часи, але і була майже зовсім знищена, не встигнувши розвинутися.

У давній Індії правосуддя вершилося царем, що виконував роль верховного судді, та колегіальними судами. Процес ґрунтувався на принципах усності, гласності та змагальності, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Найновішими дослідженнями доведено, що давній Індії була відома адвокатура, до того ж обов'язки правозаступництва та представництва поєднувалися в одному класі осіб.

У давніх іудеїв право ототожнювалося з релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Головний їх обов'язок - неупередженість та милосердя. Впровадження ґрунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності та права підсудних ретельно захищалися. За таких обставин виникнення адвокатури було не тільки можливим, але навіть незворотним. У давні часи захисником міг стати будь-хто охочий. Це допускалося беззастережно і навіть вважалося священним обов'язком.

У більш пізні часи адвокатура набула іншої форми. За талмудичним правом, при судах Синедріону перебували особи, що готувалися стати суддями та носили звання кандидатів. Вони були присутніми на засіданнях та могли виголошувати промови на захист підсудних. Будучи фахівцями, вони більше наближались до адвокатів. Але через те, що вони виступали не на запрошення підсудних та без попереднього погодження з ними, їх все-таки не можна визнати адвокатами в нинішньому розумінні цієї професії.

Згодом у єврейській мові з'являється термін "адвокат", запозичений з латини. Це, мабуть, вказує на те, що іудеї стали запозичувати у греків та римлян інститут захисництва, близький до адвокатури.

Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисництва, досягли Афіни - найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу.

Безпосередній поштовх до злету ораторського мистецтва здійснили знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси в суді. Судовий процес у тогочасній Греції уможливлював і брав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Те, що далеко не всі були здатні захищатися в суді самостійно, призвело до появи логографів, які складали виступи по судових справах.

Реальним поштовхом до виникнення і розвитку інститутів представництва та захисництва, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, слід вважати появу судів, де як основний принцип було запроваджено змагальність.

Історично поява судів, де була гостра необхідність захисту від обвинувачення з використанням запрошеної підсудним для цієї справи іншої людини, набула свого розвитку в Греції. Сталося це не одразу.

Якщо позивач чи відповідач хотіли особисто обстоювати свої інтереси, але не вміли як слід побудувати свою промову, вони могли скористатися допомогою диктографа чи логографа. Роль останніх зводилася до складання промов, які заучували і самостійно виголошували в суді позивач чи відповідач. Якщо зважити на те, що серед "професіоналів" у цій справі згадуються такі імена, як Інтіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен, то стане зрозумілим, що це була справа шляхетна і доступна далеко не всім. Одним з найавторитетніших знавців історичного походження та організації адвокатури і на території Російської імперії зокрема визнається автор численних праць та публікацій на згадану тему Є. В. Васьковський (1866-1928). До речі, одна з таких праць - "Організація адвокатури" - використовувалася авторами багатьох навчальних посібників і досліджень про адвокатуру. Цей факт лише підтверджує авторитетність російського теоретика адвокатури. На жаль, важко згадати працю на досліджувану тему, де належно оцінювалися б твердження Є. Васьковського щодо філософії адвокатського промислу.

Професія "адвокат" має досить давню історію. Досліджуючи філософію адвокатської професії та її походження, ніяк не обійтися без екскурсу в аннали давньогрецького судового процесу. Саме на прикладі Греції добре простежуються шляхи та логіка виникнення і певні стадії професії, якій судилося згодом перетворитись на нинішню адвокатуру.

На фоні твердження С.В. Васьковського про те, що формуванню та розвитку адвокатури передував період її існування у стадії "незначного зародку", саме на прикладі Греції можна спостерігати класичні поступовість та поступ від абстрактного красномовства до залучення ораторів до виступів у судах. Осмисленим чинником трансформації красномовця в судового оратора була свідомість грецького суспільства, яка влучно виражена крилатим висловом грецького мислителя Аристотеля "Соромно не вміти захищати себе рукою, але ще більш соромно не вміти захищатись словом".

На перших етапах розвитку судочинства у Греції змагальність превалює у формі самозахисту від обвинувачення. Так, у судовому процесі над Сократом згадуються аж три обвинувачі, але не названо жодного адвоката. Сократ захищався сам і був засуджений до страти через прийняття цикути, що він і виконав.

Тенденція до використання захисників на суді набирає сили з розвитком ораторського мистецтва у Греції на фоні його затребуваності в політичній та судовій сферах.

Спочатку форми участі в судовому процесі в якості захисника мали допоміжний та прикладний характер. Але згадана форма допомоги була лише однією з функцій майбутньої адвокатури. Вона була незручною і ненадійною, тому що залишала позивача віч-на-віч із судом у найвідповідальніший для нього час - на період судового розгляду справи. Ще менш зручною і корисною виявлялася допомога логографа чи диктографа у кримінальному процесі, де з часом з'явились обвинувачі у вигляді категорів чи синегорів, серед яких фігурують імена таких видатних історичних постатей, як Перикл, Демосфен та ін. Незважаючи на усвідомлення подібних ускладнень, грецьке правосуддя в питанні подальшого розвитку адвокатури вище від означених досягнень не піднялося.