РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА РОЗРОБЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ У СПРАВІ

У розгляді заяви про скасування рішення третейського суду також слід ураховувати, що нікчемність третейської угоди є безумовною підставою для такого скасування.

Ст. 14 ЦПК є реалізацією п. 9 ст. 129 Конституції України, яка визначає обов'язковість рішень суду. Автори коментарю до Закону "Про судоустрій України" стверджують, що "обов'язковість судових рішень, що набрали чинності, надає їм властивості закону в справі, в якій постановлені", Але будь-яке порівняння "кульгає", і, звичайно, ставити знак рівності між законом і судовим рішенням, а тим паче робити з цього певні висновки було би помилкою. Обов'язковість судового рішення - поняття цілком автономне. Рішення є актом судової влади, який постановлений іменем держави. Обов'язковість рішення суду - це та якість, яка дозволяє здійснити його виконання в примусовому порядку, забезпеченому силою державної влади.

"Обов'язковий характер мають не тільки судові рішення, якими закінчується розгляд справи у суді та які постановляються іменем України, а й інші ухвали та постанови суду"[18].

Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя.

Приклад. У серпні 2001 р. К. звернувся до суду з позовом до держави Україна (державний орган - Державне казначейство України) про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що рішення про стягнення на його користь з Державного казначейства 5 тис. грн тривалий час не виконується, він зазнає моральних збитків. Рішенням Євпаторійського міського суду від 17 січня 2002 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 8 квітня 2002 р., у задоволенні позову відмовлено.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга К. є обґрунтованою. Відмовляючи у задоволенні позову, міський суд виходив з того, що вини Державного казначейства України у невиконанні рішення немає, оскільки в Державному бюджеті України не було передбачено асигнування на відшкодування збитків, спричинених незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та судів. Суду слід було з'ясувати, на кого судовим рішенням покладено обов'язок виплатити К. 5 тис. грн. Суд мав з'ясувати причини невиконання рішення та визначити державний орган, з вини якого порушено одну з головних засад судочинства, передбачену п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, - обов'язковість рішень суду. Суд також не врахував, що виконання судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а тому має відповідати вимогам ст. б Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Судова палата Верховного Суду вказує, що Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 7 травня 2002 р. у справі "Бурдов проти Росії", для держави є неприпустимим виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування. З урахуванням викладеного рішення судів було скасовано, а справу направлено на новий розгляд у суд першої інстанції[19].

Норма про постановлення судового рішення іменем держави визначає особливу роль суду як єдиного органу державної влади, який згідно з Конституцією України здійснює правосуддя й у судовому акті, яким завершується розгляд справи, реалізує право держави на вирішення правових конфліктів у цивільних та інших відносинах.

Особливістю правосуддя є і те, що відповідачем у справі може бути і сама держава в особі її органів. Обов'язкове і точне виконання судових рішень забезпечується системою органів держави, на які покладено виконання судових рішень (наприклад, органи Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України). І як показує наведений вище приклад із судової практики Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, і ці органи у випадку неналежного виконання своїх обов'язків може бути притягнуто до відповідальності. За невиконання судового рішення може настати не тільки цивільна, а й кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність.

Набрання рішенням суду чинності унеможливлює провадження в цивільній справі з тих самих правовідносин між тими самими особами.

Якщо ухваленим судовим рішенням порушуються права, свободи чи інтереси осіб, які не брали участі у справі, то обов'язковість рішення суду не є перепоною для їх звернення до суду за захистом.

Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Ст. 124 Конституції визначила, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. "Закріпивши необмежену юрисдикцію судів, Основний Закон поставив під сумнів конструкцію підвідомчості, засновану на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи розглядалися не лише судами, а й іншими юрисдикційними (не судовими) органами, і це призводило до такого явища, як дифузія судової влади"[20]. Це дало можливість зробити висновок, що актуальність інституту підвідомчості відсувається на другий план. Визначальною стає проблема розподілу компетенції між самими судами й ланками судової системи[21].

Проблеми цивільної юрисдикції пов'язані насамперед з неоднозначним вирішенням у законодавстві питань про належність того чи іншого правового питання до відання конкретного суду. "Оскільки здійснення правосуддя і розв'язання юридичних спорів є прерогативою судової влади, то юрисдикцію пов'язують лише з правосуддям і судовою владою. Тому обґрунтовано слід розглядати судову юрисдикцію як компетенцію органів судової влади зі здійснення правосуддя". Під юрисдикцією розуміють повноваження давати правову оцінку фактам, розв'язувати правові питання[22].

"У сучасному розумінні справедливого судочинства інститут судової юрисдикції безпосередньо пов'язаний з визначенням "належного суду", тобто суду, уповноваженого розглядати конкретну справу"[21].

Слід також ураховувати, що "судовий захист є основною, але не єдиною формою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Так, деякі спори сторони мають право передати на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК України); трудові спори, крім суду розглядають комісії щодо трудових спорів (ч. 1 ст. 221 КЗпП України), земельні - органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 158 ЗК). Захист прав та інтересів здійснюють також Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України), нотаріуси"[24], громадяни мають право на самозахист та ін.

Серед загальних критеріїв визначення судової юрисдикції визначають предметний (характер спірних матеріальних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад учасників цих правовідносин) критерії. Виділення як критерію публічно-правових спорів і визначення такого спору через суб'єктну ознаку створило неабиякі труднощі у розмежуванні спорів між різними судами. В юридичній літературі наголошується на неможливості чіткого визначення критеріїв приватних і публічних інтересів[25]. "Публічне" і "приватне" у правовому регулюванні інколи мають інтегрований характер й утворюють певну єдність правового регулювання, саме тому визначення юрисдикції адміністративних судів шляхом віднесення до неї публічно-правових спорів, з одного боку, призводить до конкуренції юрисдикцій, а з другого - до розділу юрисдикції чи подвійної юрисдикції одних і тих самих спорів[26].

Такий підхід у визначенні компетенції суддів адміністративних судів створив проблеми розмежування спорів і для судів цивільної юрисдикції та для господарських судів.

Ст. 15 ЦПК визначає справи, що розглядаються судами. Встановлено загальне правило, що суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У такий спосіб знаходить підтвердження концепція про універсальний характер цивільної процесуальної форми, яка може бути використана для захисту будь-яких суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів85. З цього напрошується висновок, що автори конституційної моделі організації судової влади проігнорували давно відомі теоретичні положення, які наголошують на перевагах єдиного суду й універсального характеру цивільної процесуальної форми, і без достатніх потреб створили складну, малозрозумілу громадянам України систему.

Слід у зв'язку з цим висловити сумнів у доцільності самої концепції такого реформування правосуддя, за яким в Україні діють три незалежних один від одного органи судової влади, а судовою реформою планується ще й четвертий. З цього приводу доречно згадати відомого процесуаліста О.Т. Боннера: "Немає потреби створювати спеціальні адміністративні суди для вирішення спорів між громадянами й органами державного управління. Створення таких судів недоцільно з процесуальної (виникнення спорів про підвідомчість тощо), організаційної, фінансової та інших точок зору. І громадянам значно зручніше захищати свої права в умовах існування єдиного суду".

Стаття спрямована на відмежування цивільної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції.