Побудувавши фабрику чи завод, закупивши сировину й інші засоби виробництва, найнявши робочу силу, підприємець розпочинає виробництво, яке має свої особливості:
• 1. Воно здійснюється під контролем підприємця, якому належать продукти праці.
• 2. Тут створюється прибуток. Яке його джерело, як він утворюється?
Різні економісти по-різному пояснюють природу прибутку. Так, меркантилісти вважають, що прибуток виникає в процесі торгівлі, особливо зовнішньої, де товари продаються дорожче, ніж в середині країни, від чого виграє купець (продавець), король і держава.
На відміну від меркантилістів, фізіократи твердили, що прибуток створюється не у сфері обігу (торгівлі), а виробництві, зокрема сільському господарстві. Наприклад, посадиш відро картоплі, а збираєш 5 відер, тобто чотири відра це прибуток (5 – 1 = 4).
Представники класичної політекономії [А. Сміт, Д. Рікардо) вважали, що прибуток є вирахування з продукту праці робітників на користь капіталіста. Тобто нова вартість, яку створює робітник, розподіляється на заробітну плату і прибуток підприємця.
Прихильники прагматичної політекономії (Сей) вважали, що в процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, капітал, земля, які є джерелом відповідних доходів – заробітної плати, прибутку і ренти.
На думку представників теорії трудового доходу (Джеймса Мілля, Ф. Батіста, А. Маршалла) капіталісти це такі ж трудівники, як і наймані працівники. Відмінність між ними та, що підприємці є організаторами виробництва, а робітники виконавцями. Перші за свою працю отримують прибуток, а інші – заробітну плату.
Існує теорія утримання Нассау Сеніора, який стверджував, що підприємці заради розширення виробництва, жертвують своїм добробутом, особистим споживанням, проявляють бережливість, ризикують, переживають і як компенсацію за це отримують прибуток.
Марксистська теорія прибутку базується на класичній політекономії, згідно якої робочий день на підприємстві поділяється на дві частини: необхідний час і додатковий час. Протягом необхідного часу робітник працює на себе, створюючи вартість своєї робочої сили, протягом додаткового часу працює на підприємця, створюючи додаткову вартість (прибуток). Тому додаткова вартість – це вартість, створена працею найманого робітника понад вартість робочої сили і привласнена підприємцем (капіталістом). У марксистській літературі постійно наголошується, що додаткова вартість є результатом привласнення чужої праці, експлуатації.
Трактування додаткової вартості як експлуататорського доходу було в основному справедливим у XIX столітті. У XX столітті, особливо на сучасному етапі, воно вимагає деякого уточнення, пояснення, деталізації.
Річ у тім, що одна частина додаткової вартості (прибутку) витрачається капіталістом на сплату податку, тобто надходить у державний бюджет. Друга частина прибутку використовується для розширення виробництва, його модернізації, здійснення науково-технічного прогресу. Третя частина витрачається для задоволення індивідуальних потреб капіталіста та його сім'ї.
Отже, перші дві частини фактично задовольняють суспільні потреби. Щодо третьої частини, то капіталіст має право на неї, оскільки він вкладає свій капітал, організовує і керує виробництвом, працює набагато більше, ніж найняті ним робітники. Крім цього, він несе виробничий ризик, тому прибуток підприємця можна розглядати як винагороду за ризик, пов'язаний із укладанням у виробництво капіталу. Взяття на себе не страхованого ризику є потенціальним джерелом економічного прибутку.
Що являє собою не страхований ризик? В основному, це неконтрольовані і непередбачені зміни в попиті і пропозиції, витратах і доході, з якими повсякденно зустрічається підприємець, фірма.
Отже, при капіталізмі відсутня експлуатація? Ні! Експлуатація існує, коли, наприклад, підприємець вкладає капітал у якусь справу, а сам не працює. До речі, таке буває досить рідко. Капіталісти – це трудоголіки – надзвичайно ділові, працьовиті люди. У сучасних умовах експлуатація може виступати як процес привласнення дивідендів і частини процентів на грошовий капітал за умови, якщо він дістався спадкоємцеві, котрий веде гуляще життя. За твердженням Туган-Барановського, експлуатація може бути, коли капіталісти-фабриканти, як монополісти, установлюють високі ціни й експлуатують, наживаються за рахунок покупців.
На основі вчення про додаткову вартість марксисти дійшли висновку про протилежність інтересів між класом капіталістів і класом найманих робітників. Вони обумовлені, по-перше, розподілом новоствореної вартості в інтересах капіталістів і, по-друге, неможливістю для робітників стати власниками засобів виробництва. Раніше це дійсно було так. На сучасному етапі ці аргументи зазнали істотних змін. По- перше, якщо в кінці XIX на початку XX ст. у провідних капіталістичних країнах новостворена вартість (v + m] розподілялася приблизно порівну між робітниками і капіталістами, то останнім часом робітникам дістається 75-80 одиниць (відсотків), а капіталістам 20-25 одиниць. Наприклад, у США питома вага заробітної плати і самостійно працюючих, в національному доході в кінці 80-х і на початку 90-х років XX ст. становила близько 80%, а питома вага капіталістів, куди входить корпоративний прибуток, позичковий процент і рента, становили 20%, зокрема у 1980-1989 pp. питома вага заробітної плати дорівнювала 83%, а прибутку – 17%.
Сучасний капіталіст-підприємець заінтересований не лише в нормальному відтворенні робочої сили, у належній заробітній платі робітників, але і в тому, щоб вони брали активну участь в управлінні виробництвом, уболівали за нього, тому що без цього підприємство (фірма) може не вижити в конкурентній боротьбі. Це все більше розуміють й усвідомлюють робітники. У результаті цього виникає партнерство між підприємством і його працівниками. По-друге, протилежність інтересів значною мірою розмивається, долається через розповсюдження акцій серед робітників, їх участі в прибутках, розвиток пенсійних фондів, на які припадає, наприклад, у США 40% акціонерного капіталу. Однак це не означає, що в сучасному капіталізмі повністю відсутні суперечності. Вони існують, але їх не слід абсолютизувати. Про серйозні зміни в стосунках між працею і капіталом свідчать такі дані. Якщо в США в 1960 р. відбулося 222 страйки, у яких брало участь 896 тис чоловік і втрати робочого часу становили 0,09 відсотка, то в 1988 р. відповідно 40,1 тис. і 0,02 відсотка.
Які сучасні теорії прибутку? Сучасні Західні концепції прибутку будуються переважно на розвитку теорії прибутку економістів XIX і початку XX століття.
Так, теорія *продуктивності капіталу" твердить, що прибуток є не лише результатом функціонуючого капіталу, але і використання досягнень науково-технічного прогресу, науки.
Теорія утримання, бережливості виходить із того, що прибуток є результатом як ощадливості підприємця, так і ризику, який він постійно несе, вкладаючи свій капітал в нові галузі і види бізнесу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи економічної теорії» автора Кузняк Б.Я. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Робоча сила як товар. Природа прибутку“ на сторінці 2. Приємного читання.
