Розділ «4.3. Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці»

4.3.1. Характеристика сучасного інституціоналізму: методологічні особливості та структура

У кінці XX - на початку XXI ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки.

Предметом дослідження сучасного інституціоналізму є інститути суспільства, які мають місце в економіці, політиці, соціально-правовій і духовній сферах, їх виникнення, функціонування та еволюція.

Фундаментальними принципами є два положення: соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму); аналіз інститутів відбувається за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

У сучасній економічній теорії під інститутами розуміють "правила гри" в суспільстві або "створені людиною" обмежувальні рамки, які організують взаємовідносини між людьми, а також система механізмів, що забезпечує їх виконання. Вони вибудовують структуру спонукальних мотивів людської взаємодії, зменшують непевність, організовуючи повсякденне життя.

Інститути поділяють на:

o формальні - правила, закріплені в законодавчих (на основі Конституції) та інших нормативних актах, обов'язковість дотримання яких забезпечується спеціально уповноваженими особами (державними чиновниками), за рівнем дії вони є макро- і мікроструктури!;

o неформальні - загальноприйняті умовності й етичні кодекси поведінки людей (звичаї, традиції, неписані правила, що є результатом тісного сумісного існування людей, зокрема - телефонне право).

3 розвитком суспільства можлива зміна як формальних, так і неформальних правил, а також способів та ефективності примусу до виконання правил і обмежень (рис. 4.6). Змінну формальних правилах вимагають значних витрат ресурсів, але вони відбуваються достатньо швидко. Зміни ж неформальних правил, навпаки, здійснюються поступово (еволюційно).

Рис. 4.6. Виникнення нових інститутів як результат зіткнення нових і старих правил

В економічній літературі є різні тлумачення інституціоналізму, але єдиної класифікації інституціональних теорій немає. Зберігається поділ інституціоналізму на традиційний і сучасний, останній представлений двома напрямами - неоінституціоналізмом (neoinstitutional economics) і новим інституціоналізмом (new institutional economics).

Термін "неоінституціоналізм" уперше в 1953 р. використав М. Тул у дослідженні, присвяченому ідеям Т. Веблена та його послідовників. Упродовж 1850-1980-х років неоінституціональними вважали праці інституціоналістів так званої "нової хвилі" Дж.К. Гелбрейта, Д. Белла, Е. Тоффлера, Г. Мюрдаля, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ін., які створили теорії постіндустріальної цивілізаційної трансформації. У 1975 р. американський учений О.І. Вільямсон ввів у науковий обіг термін "new institutional economics" (нова інституціональна економічна теорія, НІЕТ) для позначення нового теоретичного напряму як варіанта міждисциплінарних досліджень (enterprise), які поєднували економіку, право, політичні науки, соціологію тощо1. У 1990-х роках під впливом праць Т. Еггертссона термін "неоінституціоналізм" поширився власне на праці НІЕТ2. Це зумовило плутанину в поняттях "неоінституціоналізм" і "новий інституціоналізм", у тому числі в українській і російській економічній літературі.

Українська економічна література традиційно тлумачить неоінституціоналізм і новий інституціоналізм як два напрями сучасної інституціональної теорії {рис. 4.7), що за умови спільного предмета пізнання (аналіз інститутів) мають принципо-

Рис. 4.7. Класифікація інституціональних концепцій

ві теоретико-методологічні відмінності. Український вчений А. Чухно визначає неоінституціоналізм як сучасний інституціоналізм неокласичного напряму, новий інституціоналізм як сучасний інституціоналізм класичного напряму1.

Відповідно до іншого погляду новий інституціоналізм є лише однією із складових неоінституціональної економіки. Це твердження авторитетної економічної енциклопедії2, яка до складу "нової політичної економії" включає шість основних напрямів неоінституціоналізму: 1) теорію суспільного вибору (public choice economics); 2) теорію прав власності (economics property right); 3) нову інституціональну економіку (new institutional economics); 4) теорію права і злочинності (economics law, economics crime); 5) політичну економію регулювання (political economy regulation); 6) нову економічну історію (new economic history).

Неоінституціоналізм сформувався на основі неокласичної теорії, залишаючи незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нових елементів до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із захисної оболонки неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася через розширення та доповнення "економіко", часто наводять як приклад "економічного імперіалізму". Ця школа використовує традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду "економічної людини", яка раціонально мислить. Зважаючи на це в своїх дослідженнях представники школи неоінституціоналізму звертаються до положень суміжних з економікою наук - права, соціології, психології, філософії.

Засновником неоінституціоналізму вважають американського економіста Рональда Коуза (р. н. 1910), який у статтях "Природа фірми" (1937) і "Проблема соціальних витрат" (1960) ввів поняття трансакційних витрат - витрат на укладання угод {контрактів) і сформулював дослідницьку програму неоінституціоналізму. В 1991 р. він отримав Нобелівську премію за роботи в галузі дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх впливу на інституціональну структуру фірми. Розвиток неоінституціоналізму пов'язаний з іменами таких видатних вчених: Армен Алчіан, Гаррі Беккер, Джеймс Б'юкенен, Олівер Вільямсон, Гарольд Демсетц, Кеннет Ерроу, Трауїнн Еггерссон, Дуглас Норт, Стів Пейович, Гордон Таллок, Джордж Стіглер, Роберт Фогель та ін. Економічна теорія неоінституціоналізму охоплює теорії: трансакційних витрат, прав власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія агентських витрат, теорія відносницьких і неповних контрактів), нову інституціональну економічну історію, конституціональну економічну теорію, суспільного вибору.

Базовими для неоінституціоналізму є твердження, що становлять жорстке ядро неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель: