Розділ «4.3. Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці»

Теорія ігор і теорія угод ґрунтуються на використанні "дилеми в'язнів", запропонованої американським математиком Альбертом Такером, і застосовуються як ілюстрація необхідності використання державної влади для регулювання економічних процесів. Для розуміння сутності цієї дилеми розглянемо такий випадок. Один слідчий захотів змусити зізнатися двох людей, підозрюваних у збройному пограбуванні. Під час арешту кожен з них незаконно мав при собі зброю, але проти них не було жодних доказів. Слідчий викликав кожного з них окремо до себе в кабінет і запропонував: "Якщо жоден з вас не зізнається в цьому пограбуванні, я можу звинуватити вас тільки в незаконному володінні зброєю, за що дають два роки в'язниці; якщо ви зізнаєтеся обоє, вас засудять за пограбування, але суд врахує ваше щире зізнання, і вас посадять тільки на п'ять років; якщо в пограбуванні зізнається тільки один з вас, а другий - ні, то того, хто зізнається, випустять, а другому присудять максимальний термін - 10 років".

Потім слідчий накреслив на аркуші паперу таблицю, де підсумував усю інформацію, надану ним обом заарештованим, і дав їм такий ключ до таблиці: у кожній парі цифр перша показує число років ув'язнення для в'язня А, а друга - число років ув'язнення для в'язня В (табл. 4.10).

Таблиця 4.10. "Дилема в'язнів"

Стратегія слідчого неминуче примушувала підозрюваних до зізнання. Щоб це зрозуміти, розглянемо ситуацію з в'язнем А. Якщо він не зізнається, а В зізнається, то в'язень А отримує 10 років. Звичайно, його можуть посадити лише на 2 роки, якщо і в'язень В не зізнається (проте впевненості в цьому немає). З іншого боку, якщо в'язень А зізнається, то може бути одне з двох: або спільник не зізнається і в'язня А випустять, або в'язень В зізнається і в'язня А посадять на 5 років. Якщо тепер порівняти дві альтернативи, то в першому варіанті (коли в'язень А не зізнається) його максимальний ризик -10 років в'язниці, тоді як в другому варіанті (коли в'язень А зізнається) його максимальний ризик - 5 років. Оскільки кожній людині властиве прагнення мінімізувати максимальний ризик, буде прийняте рішення про зізнання. Зважаючи на те, що в'язень В може міркувати аналогічно, він теж вирішує зізнатися. Отже, обидва підозрювані зізнаються, чого й хотів слідчий, і їх засуджують кожного на б років ув'язнення.

"Дилема в'язнів" ставить під сумнів механізм "невидимої руки", оскільки обидві особи, переслідуючи власні інтереси, отримують більше покарання, ніж те, яке вони могли отримати, якби погодилися співпрацювати один з одним і обоє вирішили не зізнаватися. Щоб досягти "спільного блага" у вигляді лише 2 років ув'язнення для кожного, треба було б змусити в'язнів співпрацювати.

Для аналізу ситуацій, які часто виникають у процесі надання суспільних благ, актуальним є використання теорії ігор за принципом "принципал-агент". Основні комунікативні взаємодії в таких іграх здійснюються: 1) між державою (агентом) як виразником економічних інтересів та волі виборців і населенням (принципалом); 2) між населенням (агентом) як виконавцем суспільної волі і державою (принципалом)1. Серед стратегій, до яких може вдатися держава, виділяються: виконувати або не виконувати обов'язки перед населенням щодо розвитку фундаментальної науки, охорони здоров'я, освіти, національної безпеки тощо. Серед стратегій громадян-гравців можна назвати: виконувати чи не виконувати свої обов'язки перед державою щодо сплати податків, служби в армії тощо.

Гра може набувати вигляду послідовних стратегій, які будуються одна за одною. Наприклад, громадяни повністю виконують свої зобов'язання перед державою, а держава справно виконує свої функції. Згодом, незважаючи на те, що населення продовжує справно сплачувати податки, держава починає повністю або частково ігнорувати свої обов'язки та очікує реакції громадян. Якщо вони ніяк не реагують - уряд продовжує не виконувати свої функції і "працює на себе". Якщо ж з боку населення відбудеться негативна реакція у вигляді відповідних "сигналів", то держава може продовжувати ігнорувати потреби громадян, а може змінити свою позицію: 1) зробити вигляд, що працює на населення; 2) реально почати діяти в напрямі задоволення потреб громадян.

З огляду на значення матриці, наведені в табл. 4.11, ця гра - взаємодія зі змінною сумою, залежно від використовуваних гравцями стратегій (ця сума коливається від 4 у верхньому лівому квадранті до 0 у правому нижньому квадранті). Ні в держави, ні в громадян тут немає домінуючої стратегії, тобто такої, яка б забезпечувала гравцю максимальну вигоду незалежно від поведінки іншого учасника. Відсутня тут і рівновага за Нешем, а відповідно й можливість укладання між гравцями угоди, яка б мала вбудований механізм для своєї реалізації. До найбільш типових ігор між громадянами країни і державою відносять взаємодію між постачальником суспільних благ (державою) і окремими громадянами (платниками податків), а також взаємодію між окремими податкоплатниками.

Таблиця 4,11. Гра "принципал-агент"

Кожен із податкоплатників може відчути на собі всі наслідки сплати (несплати) податків за суспільні блага з боку інших учасників гри. Наведемо приклад гри між двома громадянами (табл. 4.12), кожен з яких може притримуватись однієї з двох стратегій: сплачувати у вигляді податків споживання суспільних благ або не сплачувати. Неплатник, зрозуміло, виграє, якщо фінансування суспільного блага "покриває" інший громадянин.

Таблиця 4.12. Гра між податкоплатниками щодо фінансування суспільних благ

Сукупна сума виграшів сторін гри змінюється залежно від стратегій, яких дотримуються гравці (від 6 до 0). Звичайно, як і попередня, ця гра не забезпечує рівноваги за Нешем.

Комунікативні взаємодії у процесі гри відбуваються між різними політичними силами при визначенні пріоритетності тих чи інших національних суспільних благ. Наприклад, на думку одних політиків, відтворення традиційної архаїчної структури національної економіки в її галузевому чи територіальному аспектах може визнаватись благом, оскільки дає змогу забезпечувати певний рівень соціально-економічної стабільності в країні1. Інші гравці на політичній арені, навпаки, можуть наголошувати на динамічному переході до більш прогресивної структури економіки. Протидія вказаних вище політичних сил не може не мати характеру кооперативної гри, оскільки сторони вимушені постійно доходити згоди щодо реальної поточної та перспективної структури економіки2.

Частина ігор в економіці відбувається в так званих "клубах" - групах економічних суб'єктів, які об'єднуються для колективного створення та споживання суспільних благ. Гра "неплатник у клубі" ініціюється появою серед членів клубу "безквиткового пасажира" (неплатника, фрирайдера) - особи, яка відмовляється оплачувати благо, що колективно споживається (наприклад, газ, кабельне телебачення, проїзд у громадському транспорті).

Розпочинаючи цю гру, фрирайдер розраховує на те, що інші учасники будуть вважати його виключення з членів клубу з правового, етичного або економічного погляду надто складним для себе. Гра може складатися з двох і більше періодів. Протягом першого періоду економічний суб'єкт оплачує членство в клубі і вступає до нього. На другому етапі економічний суб'єкт перетворюється в неплатника і чекає реакції клубу. Або вже на першому етапі економічний суб'єкт вступає до клубу на правах неплатника, а на другому і наступних етапах ця пільга зникає і, продовжуючи безкоштовно користуватися суспільним благом, економічний суб'єкт стає фрирай-дером1. Можливими діями з боку інших учасників клубу щодо неплатника можуть стати: 1) стратегія виключення неплатника з клубу; 2) стратегія залишення його в клубі, оскільки витрати на виключення перевищують вигоди від цієї акції.

На рис. 4.8 зображені комбінації стратегій як "безквиткового пасажира" (С - сплачувати за споживання клубного блага; НС - не сплачувати за споживання клубного блага), так і учасників клубу (В - виключати неплатника з членів клубу; НВ - не виключати неплатника з огляду на значні витрати для здійснення такої акції).

Рис. 4.8. Стратегії учасників при споживанні клубних благ

Гра "неплатник у клубі" може тривати досить довго. Наприклад, в колишньому СРСР у громадському транспорті було безліч "безквиткових пасажирів". Гра в цілому завершувалась на користь неплатників, про що свідчили зареєстровані втрати в галузі громадського транспорту. Проте з переходом до ринку та появою в секторі перевізників приватних маршрутних таксі альтернатива "платити - не платити" в пасажирів практично зникла: плату беруть самі водії з громадян при вході чи виході з транспортного засобу, мінімізуючи таким чином громадян при вході чи виході з транспортного засобу, мінімізуючи таким чином можливість безквиткового проїзду. Отже, багатолітня гра завершилася на користь власників транспортних засобів.

У процесі гри може змінюватись як статус суспільного блага, так і склад гравців. Наприклад, у грі "оплата житлово-комунальних послуг" особа може перестати сплачувати за житлово-комунальні послуги ЖЕКу. На початкових етапах гри держава, в підпорядкуванні якої знаходиться житлово-комунальна сфера, може "пробачити" неплатника (враховуючи його важке матеріальне становище або відсутність протягом тривалого періоду). Проте в подальшому ця сфера може бути передана в приватну власність. За визначених умов гра буде продовжуватись, однак вже з новим гравцем - приватним підприємцем у житлово-комунальній сфері, який буде застосовувати більш жорсткі методи впливу до неплатників (наприклад, відмову в обслуговуванні житла в разі сантехнічних проблем, якщо не буде погашена заборгованість за комунальні послуги).