Розділ 2. ЕВОЛЮЦІЯ РИНКОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ у 50-80-х роках XX ст.

2.1. Системоутворювальні фактори розвитку світової системи господарства та їх вплив на національні економіки

2.1.1. Загальні тенденції розвитку господарства та економічної думки суспільств Європейської цивілізації

Еволюцію ринкових систем господарства та економічної думки у 50-80-ті роки XX ст. характеризують два періоди.

Перший, 1950-1960-ті роки, в історії економіки - це період:

o розвитку в умовах сучасної науково-технічної революції (СНТР), завершення формування зрілої індустріальної економіки в усіх сферах, зокрема сільському господарстві;

o економічного зростання та добробуту;

o формування змішаних економічних систем, що поєднують ринкові принципи організації господарства та державне регулювання, яке набуло постійного характеру як складова економічної системи, забезпечують розвинену систему соціальних гарантій і розбудову суспільства загального добробуту, реалізацію ідей людиноцентризму;

o розвитку світового господарства, яке характеризувалося поєднанням країн: економічно розвинених, що розвиваються (слаборозвинених), командно-адміністративної системи (соціалістичних). Остаточно розпалася колоніальна система. У 1960 р. ООН ухвалила Декларацію про надання незалежності колоніальним народам і країнам. Посилилося протистояння західного та східного (соціалістичного) блоків. Процес повоєнної демілітаризації економіки змінився зростанням витрат на "холодну війну". Відбувалася інтернаціоналізація духовно-культурної сфери з домінуванням масової культури. Територію та населення трьох підсистем світового господарства у 1970 р. характеризують дані, наведені у табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Характеристика підсистем світового господарства з погляду території та населення, %

В економічній думці впродовж 50-60-х років XX ст. панувало кейнсіанство у вигляді неокейнсіанської теорії, що перетворилося на визначальний напрям (мейнстрим) економічної теорії та теоретичне підґрунтя державного регулювання ринкової економіки, яке набуло постійного характеру як складова економічної системи. Кейнсіанство - це напрям економічної теорії, сформований Дж.М. Кейнсом, його послідовниками і прихильниками, об'єднаний ідеями визнання нестабільності ринкової економіки та необхідності її державного регулювання за допомогою сукупного попиту, обов'язкового дослідження ефективного попиту, співвідношення інвестицій і заощаджень.

Неокейнсіанська теорія є розвитком теоретико-методологічних засад кейнсіанства в умовах економічного піднесення країн Європейської цивілізації, її визначальна ідея - створення загальної теорії, яка б акцентувала увагу на нових проблемах економічного розвитку - забезпеченні стабільного економічного зростання і поясненні циклічних коливань, визначенні факторів економічної динаміки як важливої теоретичної основи систематичного і прямого впливу держави на економічний розвиток. Тому основні положення теорії Дж.М. Кейнса інтерпретували, модернізували та осучаснювали. Відбувся перехід від моделі повної зайнятості та економічної рівноваги зі спорадичним і опосередкованим державним регулюванням Дж.М. Кейнса до теорій економічної динаміки.

У структурі неокейнсіанства залежно від напрямів розвитку економічного аналізу та конкретної проблематики теоретичних досліджень традиційно виокремлюють такі течи: ортодоксальне кейнсіанство, що теоретично модифікувалося у кейнсіансько-неокласичний синтез, і неортодоксальне кейнсіанство.

Ортодоксальне кейнсіанство визначають теорії економічного зростання та теорії економічного циклу, об'єднані назвою теорії економічної динаміки (Р.Ф. Харрод, О. Домар, Е.Х. Хансен, Дж.Р. Хікс та ін.). їх характеризують такі теоретико методологічні засади: теорія ефективного попиту як структурне ядро, твердження, що дефіцит ефективного попиту є основною проблемою ринкової економіки, тому необхідні державні стабілізаційні регулювальні заходи; пояснення співвідношення заощаджень та інвестицій коливанням рівня виробництва або доходу, а не змінами рівня процента; пояснення змін у доходах як результату змін інвестицій, а не заощаджень; положення про те, що рівноважний рівень доходу, що забезпечує рівність заощаджень та інвестиції, не обов'язково забезпечує повну зайнятість; макроекономічний аналіз; психологічний підхід до аналізу економічних процесів, зокрема впливу очікуваних і прогнозованих величин на поведінку індивідів і функціонування всієї економічної системи; визнання принципу нерівноваги ринкової економіки та пошуку механізмів її регулювання, дослідження економічного циклу в єдності його чотирьох фаз і динамічних довгострокових процесів.

Формування кейнсіансько-неокласичного синтезу започаткував Дж.Р. Хікс, запропонувавши у статті "Містер Кейнс і "класики": Спроба інтерпретації" (1937) математичний вираз і графічну ілюстрацію концепції Дж.М. Кейнса - модель рівноваги товарного і грошового ринків, відомої під назвою ІБ - ЬМ. Така інтерпретація теорії Кейнса визначила напрям подальших досліджень кейнсіанців, що отримав назву "хіксіанського", або хрестоматійного кейнсіанства. У цій статті Дж.Р. Хікс вперше вжив термін "неокласичний синтез", змістом якого є поєднання в одній теоретичній системі вихідних положень Дж.М. Кейнса і неокласичної теорії. Визнаними теоретиками "неокласичного синтезу" ("кейнсіансько-неокласичного синтезу") є Дж.Р. Хікс, П.В. Семюелсон, Е.Х. Хансен.

В історії економічної думки 1940-1960-ті роки називають "добою кейнсіанства". Економічна політика більшості країн Європейської цивілізації використовувала неокейнсіанські рецепти регулювання економічного зростання: стимулювання попиту шляхом досягнення повної зайнятості за допомогою державного маніпулювання податками та витратами. У США кейнсіанська теорія визначала політику держави, починаючи від президентства Гаррі Трумена (1945-1953). Ідея державного контролю для забезпечення повної зайнятості головним чином визначала економічну політику Великої Британії, Австралії, Канади, Японії. Реалізація кейнсіанської моделі економічного розвитку забезпечила стабілізацію та зростання.

Неортодоксальне кейнсіанство у 1940-1950-х роках представляло ліве кейнсіанство, або європейське (нова англійська кембриджська школа) на чолі з Дж.В. Робінсон. Погляди вчених вважали радикальним теоретичним відхиленням від кейнсіанської ортодоксії. У другій половині 1960-х років сформувалося американське, або монетарне, кейнсіанство (Р. Клауер, А. Леонхуфвуд, П. Девідсон, X. Мінські та ін.). Внаслідок поєднання англійського лівого кейнсіанства і американського монетарного кейнсіанства сформувалося посткейнсіанство як форма еволюції кейнсіанства.

Посткейнсіанство об'єднує економістів різних теоретико-методологічних поглядів, спільною ознакою яких є: 1) критика "хіксіанського" кейнсіанства та неокласичного синтезу, які монополізували інтерпретацію ідей Дж. Кейнса і спотворили його економічну теорію, знищили "кейнсіанську революцію", яка, якщо інтерпретувати це поняття як успішний і радикальний розрив із класичним мисленням, так і не відбулася"1; 2) ідея нового теоретичного переосмислення наукової спадщини Дж. Кейнса і створення нового синтезу макро- і мікроекономіки; 3) сукупність підходів до макроекономічного моделювання2.

У 1970-х роках посткейнсіанство як течія економічної думки було популярним, але його представники не створили загальновизнаної теоретичної системи, альтернативної неокласичному синтезу.

У межах неокласичного напряму розширився мікроекономічний аналіз, зросло значення аналізу макроекономічних проблем, дослідження умов збалансованого зростання, застосування динамічного підходу. Були розроблені неокласичні моделі економічного зростання (Дж. Мід, P.M. Солоу).