Розділ «4.3. Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці»

Право власності є одним із фундаментальних понять економічної теорії, яке доцільно розглядати в кількох аспектах:

Таблиця 4.7. Інтегровані форми трансакційних витрат

1) з позицій рівнів управління власністю можна виділити макроаспект та мікроаспект. Макроаспект права власності апелює до ефективного використання усіх форм власності на національному рівні, формування оптимальної структури економіки, приватизацію і роздержавлення неефективних підприємств, а також, в окремих випадках, націоналізацію стратегічно важливих об'єктів. Мікроаспект права власності акцентує увагу на індивідуальній поведінці суб'єкта стосовно власності на ресурси та блага, формує уявлення про втрати і вигоди існування кожної з форм власності для того чи іншого суб'єкта, раціоналізує вибір форм власності суб'єктами ринкової економіки з позицій вигід і втрат;

2) з позицій правового регулювання можна деталізувати право власності за двома аспектами: 1) право власності як санкціонована поведінкова норма1, що виникає між людьми у зв'язку з існуванням благ та їх використанням. Блага розуміються в широкому сенсі: матеріальні права людини тощо; 2) право власності як набір часткових повноважень (англосаксонська традиція), що визначається як набір допустимих економічних рішень. Повний перелік повноважень включав би права на використання ресурсу, його споживання, видозміну, покращення, управління, продаж, дарування, заповіт, здавання в оренду, отримання від нього доходу тощо. Цю теорію висловив Е. Бем-Баверк у XIX ст. Набір часткових повноважень, пов'язаних з різними товарами та ресурсами, визначає наслідки, які доведеться нести власнику за рішення, які ним приймаються.

Американські економісти Армен Алчіан (р. н. 1914) та Гарольд Демсетц (р. н. 1930), розвиваючи ідеї Р. Коуза, започаткували системний аналіз проблеми прав власності. Під системою прав власності, згідно з їх поглядами, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами - звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями тощо. Відповідно до існуючих визначень, права власності охоплюють не тільки фізичні об'єкти, а й безтілесні, наприклад результати інтелектуальної діяльності. Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище - "розмивання" прав власності - має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З позиції суспільства права власності виступають як "правила гри", які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять "пучки правомочності" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися так, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга - іншій і т. д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній економіці є не що інше, як обмін "пучками прав власності" за допомогою контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як "права власності" та "економічна організація". Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага і чим складніша структура витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли в кожної правочинності є свій винятковий власник, а доступ до неї інших суб'єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання, у тому числі в межах корпорацій.

Оскільки саме держава встановлює економічні правила і слідкує за забезпеченням їх дотримання (з використанням громадського контролю чи без), не доводиться дивуватися, що права власності рідко бувають ефективними. Але навіть коли ефективні права власності все-таки встановлені, вони звичайно мають такі риси, що ускладнюють контроль за їх дотриманням. Ці риси пов'язані з наявністю вбудованих антистимулів або, у крайньому випадку, таких умов обміну, що провокують людей на порушення обіцянок, відхилення від відповідальності, шахрайство тощо. У багатьох випадках розвиваються неформальні обмеження, покликані придушити подібні небажані прояви.

У теорії прав власності важливе місце відводиться проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій), якими називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб. У розпорядженні економічної політики держави знаходяться різні засоби усунення небажаних наслідків зовнішніх ефектів, використання яких сприяє наближенню обсягів виробництва благ з екстерналіями до ефективних: 1) встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами; 2) колективне надання благ, яким притаманні зовнішні ефекти; 3) заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, що забруднюють довкілля (адміністративне регулювання); 4) запровадження коригуючих податків і субсидій.

Мета використання цих інструментів полягає у включенні додаткових суспільних витрат (додаткової суспільної вигоди) від благ із зовнішніми ефектами до приватних внутрішніх витрат (приватних внутрішніх вигод) економічних суб'єктів. У цьому випадку говорять про інтерналізацію екстерналій.

Одна з найпростіших можливостей інтерналізації зовнішніх ефектів полягає в об'єднанні виробників і тих, хто отримує зовнішні ефекти, в межах єдиної господарської одиниці. Коли відбувається об'єднання тих, хто завдає шкоди, з тими, хто зазнає збитків, зовнішні ефекти стають внутрішніми. Це створює стимули для оптимізації масштабів відповідних видів діяльності (ефективного внутрішнього використання ресурсів). Класичним прикладом використання державних інструментів регулювання для інтерналізації екстерналій є податок (субсидія) Пігу.

Є найяскравішим напрямом економічного імперіалізму, пов'язаним із застосуванням методології неокласичної економічної теорії для вивчення феномену політичного процесу. Представники цієї течії, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. На етапі свого зародження (60-ті роки XX ст.) теорія суспільного вибору, здебільшого, розглядала проблеми оподаткування та бюджетної політики в контексті фінансування суспільних благ. Згодом представники теорії суспільного вибору, розвиваючи принципи класичного лібералізму і використовуючи методи макроекономічного аналізу, втрутились у сферу, що традиційно вважалась полем діяльності політологів, юристів і соціологів. Критикуючи державне регулювання, вони зробили об'єктом аналізу сам процес ухвалення урядових рішень. Отже, сьогодні теорія суспільного вибору може розглядатись як окрема дисципліна (економічна теорія політики).

Теорія суспільного вибору є окремим випадком теорії раціонального вибору, а раціональним у неокласичній теорії є максимізація корисності індивідів у межах ресурсів, які є в їх розпорядженні, та очікувань щодо дій інших партнерів. Раціональні індивіди не лише здатні співвідносити вигоди та втрати від своїх дій, але й зрозуміти наслідки власної діяльності.

Теорія раціонального вибору сформувалась під впливом: шотландської моральної філософії (Ф. Хатчесон, А. Фергюссон, Д. Юм, А. Сміт), яка сформулювала індивідуалістичну концепцію раціональної поведінки в суспільстві; утилітаризму (І. Бентам), який підкреслював значення моральних суджень і оцінок; неокласичної теорії (А. Маршалл), що аналізувала роль взаємного обміну між людьми.

Теорія раціонального вибору будучи універсальною і формалізуючи логіку поведінки індивіда в різних ситуаціях, отримала назву в політиці "теорія суспільного вибору", в соціології - "теорія соціального вибору", в історії - "кліометрика", в праві - "економіка і право". Раціональність визначається такою формулою: суб'єкт (1) ніколи не вибере альтернативу X, якщо водночас (2) досяжна альтернатива У, яка, на його думку (3), краща за X. До характеристик раціональності можна віднести її індивідуальний характер, обмеженість та суб'єктивність.

Теорія раціонального вибору бере на озброєння новітній інструментарій економічної науки, розроблений Р. Коузом (трансакційні витрати), Г. Сайманом (обмежена раціональність), Дж. Стіглером

(неповнота інформації), Г. Беккером (принцип невизначеності), Р. Хардіном (зіткнення інтересів груп), Б. Мандевілем, К. Менгером (методологічний індивідуалізм), А. Сеном (моральні зобов'язання) тощо1. В межах теорії раціонального вибору сформувались два напрями: суспільний (чиказька та вірджинська школи) і соціальний вибір (табл .4.8).

Таблиця 4.8. Школи теорії раціонального вибору

Витоки теорії суспільного вибору можна знайти у працях математиків XVIII-XIX ст., які цікавилися проблемами голосування: Ж. Кондорсе, Т. Лап ласа, Ч. Доджсона (Л. Керролла). Важливе значення у формуванні теорії суспільного вибору мали також праці з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, політологічні дослідження Дж. Медісона, А. Токвіля. Проте ідеї, безпосередньо закладені в теорію суспільного вибору, вперше були сформульовані лише в кінці