Розділ «1.8. Виникнення, сутність, методологічні засади та школи неолібералізму»

"Велика депресія" 1929-1933 рр., яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму, зумовила нове переосмислення системи ліберальних поглядів щодо ролі ринкових і неринкових механізмів розвитку економічних систем. Виник неолібералізм1 як концепція державного регулювання економіки, що ґрунтується на визнанні принципів економічної свободи, максимально можливого застосування ринкових механізмів і вільної конкуренції та необхідності використання державного регулювання економіки. Після Другої світової війни неолібералізм перетворився на один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики.

Теоретична платформа неолібералів синтезує теоретико-методологічні підходи класичної та неокласичної економічних теорій, ідеї молодої історичної школи.

Неолібералізм дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальна свобода виробника та особистий інтерес людини; обстоювання природного, конкурентного порядку розвитку ринкової економіки; вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів; політика фритредерства у зовнішній торгівлі; заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.

Основні принципи, запозичені неолібералами у неокласичній теорії: актуалізація практичної функції економічних досліджень; вивчення спонукальних мотивів економічної поведінки суб'єкта господарювання; визнання продуктивної ролі здібностей людини як активної господарської одиниці, виробника і споживача, носія функції "людського капіталу"; визнання як виробництва (пропозиції), так і споживання (попиту) рівноцінними ринковими силами, що формують ринкову ціну; аналіз взаємодії попиту і пропозиції з погляду ринкової рівноваги та рівноважної ціни; погляд на ринок як на досконало організований механізм економічної конкуренції; єдність цін, що врівноважують конкуренцію попиту і пропозиції на всіх ринках. Одночасно неоліберали використовували ідеї еволюційного розвитку К. Бюхера, В. Зомбарта, М. Вебера.

Загальні теоретичні засади неолібералізму були задекларовані у 1938 р. у Парижі на міжнародній конференції, так званому колоквіумі Уолтера Ліпмана, на якому були ухвалені такі програмні положення: приватна власність є правовою основою економіки; ринок - найбільш ефективна форма господарювання, умова швидкого економічного зростання, коли взаємодія вільного ринку і вільної конкуренції автоматично забезпечують рівність між попитом і пропозицією; пріоритетне значення має свобода учасників економічної діяльності; завдання держави полягає в законодавчому забезпеченні особистої ініціативи, розвитку підприємництва і підтримання правил вільної конкуренції.

Методологія неолібералізму базується на поєднанні мікроекономічного аналізу, традиційного для класиків, з макроекономічним, якому надається перевага; зосередженні досліджень не на кількісному аналізі, а на якісних характеристиках розвитку; визнанні можливості державного впливу на економіку за допомогою інституціональних чинників.

Фундаментальні положення неоліберальної думки сформулювали представники найбільш відомих шкіл неолібералізму: німецької (В. Ойкен, В. Репке, О. Рюстов), англійської (Л.Ч. Роббінс), французької (Ж. Рюеф і М. Алле), неоавстрійської (Л. фон Мізес і Ф. фон Хайєк)2.

Німецька школа неолібералізму, або ордолібералізму

Фрайбурзька школа

Сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891 1950) - завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету, автора таких праць, як "Критичні нотатки з проблем грошей у Німеччині" (1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925), "Зміна структури господарства і криза капіталізму" (1932), "Теоретичні дослідження капіталу" (1934), "Основи національної економії" (1940). У 1937 р. В. Ойкен разом з професорами кафедри Ф. Бьомом, Г. Гроссманом-Дьортом і Л. Мікшем розпочав публікацію наукових праць під назвою "Лад економіки".

На початку дослідницької діяльності В. Ойкен використовував найважливіші положення історичної школи Німеччини щодо принципів класифікації національних господарств, критеріїв визначення стадій історичного та економічного розвитку. Поступово він дійшов висновку, що економічна історія людства не має раціонального пояснення, не існує історичних закономірностей і тенденцій, розвиток має ймовірний характер. Вчений заперечував суспільно-економічні формації, поняття "соціалізм" і "капіталізм". На його думку, економічна система є сукупністю реалізованих на практиці господарських форм, в яких відбувається щоденний конкретний економічний процес. Економічний процес - це створення справедливого господарського порядку, який визначається як певний історичний механізм, сукупність форм, в яких здійснюється управління економічним процесом. Ефективність системи регулювання економіки залежить від здатності суспільства контролювати політичну та економічну владу, формувати свободу і порядок без впливу кланових і монополістичних інтересів олігархів. Ці ідеї лягли в основу теорії господарських порядків, складовою якої стали концепція про ідеальних типів економічних систем та концепція ладу конкуренції"

Вчений виокремлює та характеризує два ідеальних (чистих) типи господарських систем: централізовано керовану, або примусову економіку, та мінове господарство, або ринкову економіку вільної конкуренції.

У централізовано керованому господарстві (простому та централізовано-адміністративному) всі рішення здійснюються центральною адміністрацією, людина або суб'єкт господарювання не мають прав і впливу. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує порушенням рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, вільної конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць - ринковий або адміністративний - та процес ухвалення економічних рішень - добровільний або примусовий. Важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу - природно зростаючого чи законодавчо встановленого. Перший устрій формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень. Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до природно зростаючих. Водночас тип господарства залежить від вибору самого народу, тому якщо постає проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів, наприклад створити ринок, якщо його немає.

На думку В. Ойкена, ідеальний господарський порядок не повинен збігатися з ідеальними типами господарства, він має бути поєднанням їх переваг. У реальній економіці є велика кількість господарських порядків, кожен з яких має індивідуальні ознаки та організаційну структуру. Завдання держави і політиків - встановлення необхідного країні господарського порядку. Відомі три способи регулювання господарського порядку: центральними державними органами, впливовими групами, шляхом конкуренції. Останній спосіб вчений вважав найсправедливішим.

В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою (концепція ладу конкуренції). Конкуренція е домінантною формою ринку в умовах конкурентного економічного порядку. Він вважав, що причиною кризових явищ ("Великої депресії" 1929-1933 рр.) є порушення конкуренції та монополізації ринку, пасивність держави, що руйнує дію ринкових регуляторів виробництва. Завдання держави полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади на основі умови регламентації меж державного втручання в економіку. Інституціональне регулювання є найкращим анти циклічним заходом.

У таблиці 1.3 охарактеризовано модель конкурентного ладу В. Ойкена, що охоплює: наріжні принципи теорії, конституювальні принципи політики та регулювальні принципи політики, які регламентують вплив державних інституцій на умови й результати господарських процесів та стимулюють конкуренцію.

Фундатором французької школи неолібералізму є Жак Леон Рюеф (1896-1979). Основна праця, в якій вчений виклав вихідні положення своєї концепції, - "Від природничих до соціальних наук" (1922). Ж.Л. Рюеф був прихильником економічної аксіоматики. Предмет економічної теорії вчений вбачав у вивченні поведінки суб'єктів господарювання у процесі створення суспільного багатства. Він вважав, що економічна наука, як і будь-яка природнича, має керуватися небагатьма вихідними постулатами - законами, принципами, аксіомами з їх точним формулюванням. У 20- 30-х роках він виступав як прихильник ортодоксального класичного лібералізму і будь-яке втручання держави в економіку називав "джерелом усіх мерзот нашого часу". Однак у 1938 р. на Паризькій конференції неолібералів висловився за "допустиму інтервенцію держави в економіку" в інтересах вільного ринкового механізму. Вчений почав послідовно розвивати свою концепцію оптимального поєднання лібералізму і дирижизму як рівноправної політики підтримки "соціального порядку". Саме синтез цих двох рівноправних начал - лібералізму і дирижизму - характеризує сутнісний напрям подальшого розвитку французької (паризької) школи неолібералізму.

У повоєнний період почав наукову діяльність Моріс Фелікс Шарль Алле (1911-2005), майбутній Нобелівський лауреат 1988 р. за економічні дослідження теорії ринків та ефективного використання ресурсів. Його вважають одним із засновників французької неоліберальної школи. У своїй першій економічній праці "Дослідження економічної науки. Частина перша. Чиста економічна теорія" (1941) М.Ф.Ш. Алле дав обґрунтування фундаментальних положень: 1) у ринковій економіці кожен стан рівноваги є одночасно