Розділ «4.3. Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці»

Єдине правило побудови колективних рішень, яке задовольняє всі п'ять умов К. Ерроу, є зовсім недемократичним - диктаторським правилом (колективне рішення завжди має збігатися з думкою одного з виборців). Зміст другої теореми К. Ерроу (теореми загальної можливості) полягає в тому, що якщо виключити можливість міжособових порівнянь корисності, то єдиним способом трансформації індивідуальних переваг у суспільний вибір, який би задовольняв і окреслював широку сукупність індивідуальних потреб, є нав'язування (диктатура)2.

З метою уникнення такого парадоксального рішення необхідно пом'якшити початкові передумови. У зв'язку з цим із середини 50-х років XX ст. багато економістів і математиків намагались скоригувати різні аксіоми К. Ерроу задля уникнення висновку, надто неприємного для демократичної системи голосування. Так, Нобелівський лауреат 1998 р. Амартія Сен (р. н. 1933) запропонував модифікацію вимоги транзитивності. Оскільки суспільний вибір повинен бути зроблений за будь-якого набору альтернатив, К. Ерроу ввів аксіому транзитивності. Однак на практиці досягнення цієї мети не потребує застосування аксіоми в усій повноті, тому А. Сен довів теорему неможливості через заміну транзитивності категорією "квазітранзитивність" (транзитивність жорстких переваг, або правило консенсусу)8. Квазітранзитивність відкриває можливість для нав'язування суспільству влади олігархії. Подолання циклічності означає, що кожен член олігархічної групи фактично володіє правом вето і перехід від транзитивності до квазітранзитивності не скасовує диктаторську владу взагалі, а лише поширює її на олігархічну групу (якщо хоча б один виборець по-іншому порівнює кандидатів А і Б, ніж усі інші, то система голосування оголосить кандидатів еквівалентними, що призведе до колективної байдужості)1.

Д. Блейр та Р. Поллак запропонували пом'якшення вимоги універсальності2, наголошуючи на тому, що якщо кожен виборець упорядковує кандидатів відповідно до своєї політичної симпатії, то висновку К. Ерроу можна уникнути. Наприклад, якщо виборець є прихильником ринку і монетаризму, а також вважає, що А краще за Б, Б краще за В, то це означає, що А найближче до його позиції, а В - найдальше. Однак на практиці виборці користуються багатьма критеріями і не всі усвідомлюють свою політичну позицію.

Вимога універсальності подібна на постулат свободи вибору: кожен індивід може обирати, що захоче, тобто сам визначати порядок переваг. Свобода вибору, проте, може спричинити конфлікт, тобто цей постулат також робить свій внесок в обґрунтування недемократичності прийняття колективних рішень. Для вирішення цієї проблеми є два методи3:

1) обмеження всієї множини можливих варіантів (конституція захищає права власності);

2) обмеження складу суспільства тими членами, чий порядок переваг дає змогу здійснити вибір (делегування повноважень виборців членам парламенту) - до процесу прийняття політичних рішень доцільно допускати лише осіб з більш-менш однорідними перевагами, що різко знижує ймовірність зациклювання (чим більш однорідними є переваги виборців, тим менша ймовірність виникнення циклу голосування).

Отже, доведення теореми К. Ерроу та наступні дослідження наочно продемонстрували, що всі процедури голосування можуть бути поділені на дві великі групи: 1) диктаторські: 2) маніпульовані.

У повсякденній законодавчій діяльності депутати прагнуть підвищити свою популярність, активно використовуючи систему логролінгу (logrolling - від англ. "перекочування колоди") - практики взаємної підтримки (взаємних послуг) шляхом "торгівлі голосами". Кожен депутат обирає найважливіші для його виборців питання і прагне отримати необхідну підтримку з боку інших депутатів. Підтримку щодо вирішення своїх проблем депутат може "придбати", віддаючи взамін свій голос на захист проектів колег.

За прямої демократії застосування системи логролінгу є практично неможливим, оскільки кількість виборців є значною, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти та значні затрати часу. В умовах представницької демократії чисельність виборців значно менша, тому для кожної групи інтересів існує безліч комбінаційних можливостей. Отже, обмін голосами є типовим явищем для представницької демократії. Групи меншості через логролінг здобувають можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватися в явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявному, коли формується "пакет" документів з диференційованою інтенсивністю переваг учасників голосування до різних елементів "пакета" та спільна програма дій парламентських груп і фракцій.

Гордон Таллок (р. н. 1922) вперше показав, як відбувається прийняття рішень через обмін голосами. Припустимо, що є 100 будинків, до яких потрібно прокласти шляхи від головної магістралі. Кожна дорога використовується переважно мешканцями відповідного будинку, тобто є приватним благом з незначним ступенем суспільності. За прямої демократії державне фінансування будівництва доріг не має жодних шансів, оскільки на кожній з вулиць "виграє" лише один, а тягар несуть усі. Проте 51 господар будинку може вступити до коаліції та внести пропозицію побудувати 51 шлях, а витрати поділити на всіх1.

Прихильники теорії суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок) не вважають логролінг негативним явищем2. Іноді за його допомогою вдається досягти більш ефективного розподілу ресурсів - розподілу, що підвищує загальне співвідношення вигід і витрат відповідно до принципу Парето-оптимальності. Однак можливим є й інший варіант, коли відстоювання локальних інтересів через логролінг дає змогу уряду отримувати схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо. Тим самим національні інтереси нерідко приносяться в жертву регіональним вигодам.

Класичною формою логролінгу є "діжка з салом" - закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Для отримання схвалення до загальнонаціонального закону додається ціла низка різних, нерідко мало пов'язаних з основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Для забезпечення його проходження через процедуру голосування, до нього додають все нові й нові пропозиції ("сало"), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон отримає схвалення більшості депутатів. Така процедура небезпечна для демократії, оскільки принципово важливі рішення (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зібрань) можуть бути "куплені" наданням окремих податкових пільг і задоволенням обмежених локальних інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору роблять висновок, що саме економічні причини закладені в основу політичної нерівності й можливого прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин:

1) порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, неправильних із суспільного погляду;

2) нерівність в отриманні інформації, оскільки краще проінформовані люди з високими доходами і добре організовані лобістські групи максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту;

3) недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, маючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають політично популярні, але економічно неефективні рішення, враховуючи той факт, що вибори відбудуться у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, "роздувають" бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програші. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законів.

Отже, важливість теоретичних положень теорії суспільного вибору для функціонування сучасних національних господарських систем полягає в тому, що не лише політика впливає на економіку, а й економіка має зворотний вплив на політику і може призводити до політичної нерівності у суспільстві. У зв'язку з цим Дж. Б'юкенен запропонував нову концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. В межах політичного обміну виділялось два рівні суспільного вибору: перший рівень - розроблення правил та процедур прийняття політичних рішень (регламентація способів фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування, принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило простої більшості тощо), сукупність яких вчений назвав "конституцією політичної економії", та другий рівень - практична діяльність держави та її органів на основі прийнятих правил і норм1.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б'юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це послабить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Суб'єкти господарювання мають укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, "вірджинці" прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах усього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, більш придатний для регулювання економічного і соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого перебувають у руках чиновників, які мають особисті або вузько групові інтереси, - такий остаточний висновок вірджинської школи.

Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про "провали" держави (уряду) (government failures) - це випадки, коли держава неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів держави відносять: