Розділ «4.3. Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці»

Принципові відмінності між традиційним (і сучасним новим інституціоналізмом) та неоінституціоналізмом демонструє табл. 4.6і.

Таблиця 4.6. Принципові відмінності традиційного інституціоналізму і сучасного неоінституціоналізму

Гай Пітере вважає, що головними індикаторами сучасного інституціоналізму, які, з одного боку, констатують його як цілісність, а з іншого - відрізняють від інших теоретичних концептів, є:

o по-перше, аналіз структурних рис суспільства і/а бо політики як формальних (офіційно прийнятих), так і неформальних;

o по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, які розглядаються;

o по-третє, інститути повинні здійснювати вплив на індивідуальну поведінку своїх членів і цей вплив може бути як формальний, так і неформальний;

o по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які мають приймати члени цих інститутів.

Загальною характеристикою, що об'єднує існуючі напрями сучасного інституціоналізму (як нео-, так і нового) в певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно, аналіз політичного середовища слід починати з інститутів, а не індивідів. Більше того, сучасний інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів і що, власне, інститути зумовлюють переважно сталість політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Сучасний інституціоналізм поєднує відмінні підходи, серед яких можна виокремити шість основних:

1) нормативний інституціоналізм. Його засновниками є Джеймс Марч (р. н. 1928) та Йохан Олсен (р. н. 1939), які значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів і у визначенні індивідуальної поведінки;

2) інституціоналізм раціонального вибору, який наголошує, що поведінка є функцією правил та стимулів більше ніж норм та цінностей. Інститути виступають для цих груп системою правил та стимулів, дотримуючись яких, особи намагаються максимізувати власну корисність;

3) історичний інституціоналізм, в основі якого твердження, що для розуміння логіки розвитку політики необхідно визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс;

4) емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою виступає спадкоємцем "старого" інституціоналізму й наголошує, що структура (система управління) детермінує відмінності у способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада;

5) інтернаціональний інституціоналізм стосується інститутів, що функціонують за межами національних державних інститутів;

6) соціальний інституціоналізм, що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема інститути неокорпоративізму.

Безумовно, жодна із зазначених версій сучасного інституціоналізму не дає повного й вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій особливий ракурс цього широкомасштабного явища, сприяючи в сукупності більш цілісному усвідомленню його сутності.

4.3.2. Основні теорії сучасного інституціоналізму

Основи теорії трансакційних витрат Рональд Коуз започаткував у праці "Природа фірми" (1937), її наступний розвиток продовжувався у 1950- 1980-х роках. Мета статті - пояснити існування фірми та причини, що визначають масштаби її діяльності. Р. Коуз стверджував, що такі інститути, як фірма і ринок, становлять інституціональну структуру економічної системи. Він вводить поняття трансакційних витрат - витрат економічної діяльності щодо укладання угод: пошуку партнерів, проведення переговорів, укладання контрактів, дослідження виконання контрактів тощо. Вартість трансакційних витрат становить значну частину загальних ресурсів економіки. З метою зменшення й мінімізації цих витрат одиниця господарювання створює фірму - організацію, що забезпечує зменшення трансакційних витрат, стабілізацію трансакційних відносин, перетворення їх у стійкі регулярні зв'язки.

Фірми виникають добровільно, оскільки є найефективнішим методом організації виробництва. В середині фірми ринкові трансакції не діють, а трансакції обміну виконує підприємець-координатор, який спрямовує виробництво, виконуючи роль механізму цін. Отже, існують внутрішньофірмові витрати (в економічній літературі - агентські), пов'язані з управлінням, коли алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом. Трансакційні та внутрішньофірмові витрати є альтернативними методами координації виробництва: через ціновий механізм або через підприємця-координатора, що є причиною виникнення фірм.

На основі аналізу та зіставлення трансакційних і внутрішньофірмових витрат Р. Коуз дійшов таких висновків: фірму створюють, коли величина трансакційних витрат перевищує величину видатків з організації фірми; існування фірми буде продовжуватися за умови, якщо граничні внутрішньофірмові витрати будуть меншими, ніж їх вартість через ринкові трансакції; оптимізація розмірів фірми визначається межею, за якої трансакційні витрати дорівнюють внутрішньофірмовим, до цієї межі вигідна централізація, а після неї - ринок. За відсутності трансакційних витрат немає економічної основи для існування фірм. Наявність трансакційних витрат пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Висновки Р. Коуза сформували трансакційний підхід до вивчення економічних організацій.