Розділ «3.2. Розвиток радянської соціалістичної економіки в Україні та його відображення в економічній думці»

o восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов'язкові поставки продуктів тваринництва у минулий період;

o у 1956 р. колгоспникам дозволено видавати грошовий аванс -- 25 % коштів від реалізації худоби і продуктів тваринництва;

o на початку 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. Так, 22 лютого 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді, на початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України;

o у 1955 р. збільшили посіви кукурудзи з 2,2 млн га до 5,2 без належного економічного обґрунтування. У 1961 р. колгоспи і радгоспи надали для посіву кукурудзи 3 млн га земель, що становило понад 20 % від усієї посівної площі;

o почалися укрупнення колгоспів і зменшення апарату управління;

o у 1958 р. машинно-тракторні станції реорганізовано в ремонтно-технічні;

o зменшили, а в 1957 р. відмінили обов'язкові поставки державі сільськогосподарських продуктів колгоспниками, робітниками і службовцями з особистих підсобних господарств. Зменшено у середньому вдвічі податок з кожного колгоспного двору, повністю ліквідовано недоплату за минулі роки;

o навесні 1957 р. М. Хрущов висунув програму "у найближчі роки наздогнати США з виробництва м'яса, масла і молока на одну особу населення";

o у 1955 р. удвічі зменшили розміри присадибного господарства.

На початку 1960-х років в економіці країни з'явилися ознаки уповільнення і стагнації.

Застосування економічних стимулів замість позаекономічного примусу за браку свободи господарювання і конкуренції об'єктивно призводило до незбалансованості економіки, загострення дефіциту та ще більшого зниження дієвості стимулів. Інвестиційна політика не забезпечувала належне зростання, перевищувала можливості державного бюджету. Народне господарство розвивалося переважно екстенсивно. Роль продуктивності праці в зростанні обсягів виробництва почала зменшуватися. Національний дохід, що використовувався на споживання та нагромадження, не забезпечував вирішення основних соціально-економічних завдань. Кваліфікаційний рівень робітників відставав від потреб науково-технічного прогресу. Збільшився дефіцит споживання товарів. Раднаргоспівська система управління стримувала розвиток галузевої спеціалізації та територіальної інтеграції, призводила до роздробленості та багатоступінчастості керівництва галузями промисловості. Загострилася проблема кваліфікованих кадрів. Керівництво сільським господарством характеризувалося суб'єктивізмом і волюнтаризмом, особливо в плануванні, ціноутворенні, фінансуванні та кредитуванні. Індивідуальна трудова діяльність обмежувалася, матеріальна зацікавленість колгоспів, радгоспів і окремих працівників була недостатньою.

Унаслідок зміни політичного керівництва в СРСР у процесі так званого тихого перевороту в жовтні 1964 р. розпочався процес зміни політичного та економічного курсу країни. У листопаді 1964 р. було об'єднано промислові та сільські партійні й радянські органи за територіально-виробничим принципом. За новим адміністративним поділом, в Україні в межах 19 областей сформували 394 сільські райони (було 250), у кожному з яких у середньому нараховувалось 75 тис. осіб (було 175 тис). Фактично партійні організації були господарсько-управлінськими інститутами. Партійно-радянська модель соціалістичного суспільства була законсервована.

Засади економічної політики держави та ідеології правлячої бюрократії в кінці 50-х років XX ст. відобразились у політичній економії соціалізму. Значною подією в радянській економічній науці став підручник з політичної економії, що побачив світ у 1954 р. У ньому були викладені засади соціалістичної економіки. Автори книги визнавали існування при соціалізмі економічних законів, що є предметом політичної економії соціалізму, однак стверджували, що ці закони свідомо регулюються державою. У цей період посилилася зацікавленість учених-економістів товарно-грошовими відносинами. Дослідники цієї проблеми поділились на "товарників", котрі відстоювали потребу товарно-грошових відносин при соціалізмі та "нетоварників", які заперечували їх наявність, вважаючи, що планові засади повністю витісняють товарно-грошові відносини, які є пережитком капіталізму. Стосовно закону вартості стверджувалося, що за соціалізму сфера його дії є обмеженою. Зі сфери товарно-грошових відносин виключали засоби виробництва та робочу силу. Певний внесок у розробку цих проблем зробили такі українські економісти, як О. Агафонов, В. Корнієнко, Є. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов, А. Чухно, І. Ястремський та ін. Відстоюючи широке використання товарно-грошових відносин в управлінні економікою, вони висловлювали ідеї про скорочення натуральних показників управління і планування народного господарства і заміну їх вартісними, про перехід від планового розподілу до гуртової торгівлі засобами виробництва, про розвиток внутрішньогалузевої конкуренції та ін.

Щодо основного економічного закону, то його сформулювали так: забезпечення максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб всього суспільства шляхом безперервного зростання та вдосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки.

Економічна реформа 1965 р. спрямовувалася на вдосконалення системи народногосподарського планування та управління.

Пошуки нового механізму господарювання почалися на початку 1960-х років. У вересні 1962 р. газета "Правда" опублікувала статтю професора Харківського інженерно-економічного інституту Євсея Лібермана (1897-1981) "План, прибуток і премія", в якій пропонувалося посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над фабриками і заводами, знайти нові показники планування. На думку автора до підприємств потрібно доводити план лише за головними показника* ми (обсяг продукції в номенклатурі та терміни постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати роботу підприємств слід на основі кінцевого ефекту, без урахування багатьох показників, які детально регламентують їх господарську діяльність. Ці ідеї підтримав В.С.Нємчинов, котрий вважав, що необхідний механізм, який би забезпечив узгодження планової і господарської діяльності в центрі з такою самою діяльністю на місцевому рівні. У його працях, написаних в 1963-1964 рр., сформульовані головні положення госпрозрахункової системи планування. По суті, пропонувалося перейти від системи "плану-завдання" до системи "плану-замовлення", яка має ґрунтуватися на економічних, госпрозрахункових відносинах між плановими органами і підприємствами. Відповідні економічні експерименти проводили в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної галузях промисловості Львівського раднаргоспу. Пленуми ЦК КПРС у березні та вересні 1965 р. визначили заходи економічної реформи.

Важливою складовою реформи було вдосконалення системи планування: оптимальних форм поєднання галузевого та територіального принципів управління, централізованого планового керівництва економікою та оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарського розрахунку. Програма реформування передбачала такі заходи:

o реорганізацію Держплану СРСР у союзно-республіканський орган, підпорядкований Раді Міністрів СРСР. Державну планову комісію УРСР перетворено в Держплан УРСР, який займався розробкою проектів планів розвитку народного господарства республіки з усіх галузей промисловості союзно-республіканського і республіканського підпорядкування. Державний план економічного та соціального розвитку УРСР визначався як складова державного плану СРСР, розроблявся відповідно до основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР. Сформовано систему планування: державні, відомчі та виробничі планові органи;

o підвищення наукового рівня діяльності планових органів, забезпечення сталості та директивності планових завдань, перехід до складання п'ятирічних і поточних (щорічних, квартальних) планів розвитку народного господарства;

o розширення господарської самостійності підприємств, зокрема шляхом зменшення кількості планових показників і запровадження повного госпрозрахунку. Здійснено перехід від показників валової та товарної продукцій до реалізованої, одержаного прибутку і виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції. Доводили завдання з фонду зарплати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капіталовкладень, уведення у дію виробничих потужностей і основних фондів, усього вісім показників. Підприємства самостійно визначали продуктивність праці, чисельність працівників, середню заробітну плату, собівартість продукції, структуру управління підприємством тощо. Ефективність діяльності підприємств оцінювали за показниками прибутку та рентабельності;